Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

і той неборака слугував йому застережним прикладом того, які спустошення можуть настати в надто замкненій душі. Водночас його мучило усвідомлення того, що він добре знає, яких відчуттів зазнає Клариса, дивлячись туди, вниз. «Вона, мабуть, трохи збуджена, так ніби щойно хутко вибігла сходами нагору», — подумав він. У картині, що стояла в нього перед очима, він і сам угадував якийсь тиск, так наче в ній, як ото в коконі, була така собі лялечка, що прагла розірвати кокон і вихопитись на волю; він здогадувався, що в тому таємничому тиску, який відчуває й Клариса, вовтузиться воля не просто спостерігати збоку, а, не чекаючи, негайно зробити що-небудь і самому, втрутитись у те, що діється, й звільнити його. Загалом у людей думки випливають, певно, все ж таки з життя, а в Клариси те, що з нею ставалося, щоразу випливало з думок, і цьому божевіллю можна було просто-таки позаздрити! І у Вальтера більше симпатій викликали перебільшення власної, можливо, душевнохворої дружини, ніж, скажімо, розмірковування свого товариша Ульріха, який забрав собі в голову, нібито він — обережний і сміливий. Те, в чому було менше глузду, лежало йому, Вальтерові, чомусь ближче до серця, воно, можливо, не торкалося його самого, закликаючи до його співчуття; принаймні багато хто віддає перевагу божевільним думкам над тяжкими, і Вальтер відчував навіть певне задоволення від того, що Клариса перешіптувалася в темряві з Майнґастом, тоді як Ульріхові судилося стояти німою тінню поруч із ним, Вальтером; він бажав Ульріхові зазнати поразки від Майнґаста. Але час від часу йому завдавало мук побоювання, що Клариса раптом розчахне вікно або збіжить сходами вниз, до кущів. Тоді він ненавидів обидві чоловічі тіні і їхню непристойно мовчазну присутність, яка з кожною хвилиною наражала на чимдалі більшу небезпеку становище того нещасного, маленького, опікуваного ним Прометея, беззахисного перед будь-якою спокусою духу.

На цю хвилину сором і непогамована похіть сплавились у хворому, що знов сховався до кущів, у єдність розчарування, яким, ніби гіркою масою, сочилася його вихолощена постать. Сягнувши самісінького дна темряви, він зламався, поваливсь на землю, і голова його повисла на шиї, мов листок на гілці. Світ стояв над ним, наче кат, і своє становище неборака бачив приблизно таким самим, яким воно видалося б обом перехожим чоловікам, якби вони його помітили. Та після того, як цей чоловік трохи поплакав без сліз над собою, з ним знов почала коїтися та сама переміна, тепер ще впертіше і мстивіше. Нічого не вийшло й цього разу. Мимо саме проходила дівчинка років п’ятнадцятьох, яка вочевидь затрималася десь довше, ніж годилося б, і вона видалася йому вродливою — таким собі невеличким ідеалом, який кудись поспішав. Хворий відчував, що нарешті йому, власне, слід було б відверто вийти зі схованки й привітно забалакати до дівчинки, але ця думка ту ж мить сповнила його несамовитим жахом. Його уява, ладна намалювати йому будь-яку можливість, що про неї здатна лишень нагадати жінка, зробилася полохливо-безпорадною перед єдиною природною можливістю: захоплено помилуватися вродою цього беззахисного невеличкого створіння. Що менше насолоди воно давало темному боці його єства, то більше подобалося боці денному, й він марно намагався зненавидіти це створіння, коли вже не міг його покохати. Отак нерішуче він і стояв на межі тіні й світла, ні від кого не ховаючись. Коли дівчинка завважила його таємницю, вона вже відійшла від нього кроків на вісім; спершу вона просто ковзнула поглядом по отому підозрілому місцю серед листя, не розуміючи, що там діється, а коли все збагнула, то була від тих кущів уже досить далеко, щоб відчути небезпеку й перелякатися на смерть. Щоправда, на мить вона таки німо застигла з роззявленим ротом, але потім різко вереснула й кинулася навтіки (та шельма, здається, навіть кілька разів задоволено озирнулась), а чоловік так і лишився стояти, почуваючи себе зганьбленим. Розлючений, він сподівався, що бодай краплина отрути впала дівчинці в очі, а згодом проїсть собі шлях і в її серце.

Ця досить безневинна й потішна розв’язка стала певною мірою полегкістю для гуманности глядачів, які цього разу, мабуть, таки втрутилися б, якби справа не обернулася саме так; перебуваючи під цим враженням, вони, по суті, й помітили, чим завершилася та сцена внизу, а в тому, що вона завершилася, вони переконалися, побачивши, як ця «гієна» чоловічої статі (так висловився тоді Вальтер) раптом безслідно зникла. Створіння, щодо якого чоловіків замисел удався, було з усіх поглядів пересічне; воно сторопіло, з огидою зиркнуло в бік незнайомця, на хвильку злякавшись, мимоволі спинилося, а тоді спробувало вдати, нібито нічого не помітило. Цієї миті чоловік відчув, що разом зі своїм листяним дахом і з усім світом навиворіт, з якого щойно вийшов, поринає у сповнений опору погляд беззахисної перехожої. Могло бути так, а могло бути й інак. Клариса не дуже придивлялася. Після того, як вони з Майнґастом відпустили одне одного, вона ще трохи постояла, нахилившись, біля вікна, потім глибоко зітхнула й випросталась. Їй здалося, ніби вона босими ногами раптом ступила на дерев’яну підлогу, й круговерть невимовної, жахливої насолоди в її тілі влігся. Вона не мала ані найменшого сумніву: все, що сталося внизу, сталося саме задля неї й має особливе значення; і від того огидного видовища в неї, хоч як дивно це чути, лишилося таке враження, немовби вона — наречена, і їй щойно проспівали під вікном серенаду, й у голові в неї шалено вирували плани, які вона вже ладна була здійснити, впереміж із новими, котрі в неї ще тільки народжувалися.

 — Комедія! — кинув раптом у темряву Ульріх, перший порушивши мовчанку чотирьох. — Смішно й аж не віриться, адже в того чолов’яги, власне, пропало б усяке бажання, якби він знав, що за ним без його відома спостерігають!

З порожнечі вузьким згустком мороку на Ульріхів голос виступила Майнґастова тінь і спинилася.

 — Сексуальності надають надто вже великого значення, — промовив метр. — А по суті, це — розпусні ігрища нашої доби.

Більше він нічого не сказав. Але Клариса, яка на Ульріхове зауваження обурено здригнулася, відчула, що Майнґастові слова посунули її вперед, хоч у них було стільки темного, що хтоз-на ще, куди саме.

15. Заповіт

Коли Ульріх повернувся додому, ще дужче, ніж доти, невдоволений тим, що довелося побачити, він уже не схотів і далі відкладати одне рішення і поклав собі якомога докладніше відновити в пам’яті