Читати книгу - "Месопотамія"

Фіма зрозумів відразу, щойно побачив цей металевий фарш посеред гаража. Демони схопили свого часу цю автівку й довго грали нею в регбі, перекидали її з рук у руки, запускали нею в гаряче небо. Жований метал, внутрішнє дрантя, чорна палена гума, дрібно помелене скло — легковик схожий був на тіло християнського святого, замученого римськими легіонерами. Фіма пригледівся. Позаду автівки висіло повстяне покривало. Невидимий протяг час від час легко погойдував його важке темне вітрило, був там, очевидно, ще якийсь невидимий вихід, варто було спробувати. Фіма обійшов розламану копійку, обережно відвів рукою повстяну завісу. І не помилився: була там ще одна кімната, завалена банками з-під фарби й пляшками з-під лаку. Обережно пройшов, помітив наступні двері, прочинив їх. Увійшов до наступного, значно меншого приміщення. У кутку стояв канцелярський стіл, на ньому лежали старі вижовклі газети. Пройшов досередини, уважно обдивився навсібіч. Наступні двері були майже не помітні, лише пройма в стіні темніла, мов шрам. Фіма підійшов, підважив двері плечем. Ті важко піддалися, заскрипіли, відчинилися. В очі вдарило гаряче насичене сонячне світло. Фіма ступив на вулицю й затулився рукою від болючих променів. Але відразу ж відчув чиєсь дихання. Відвів руку, проте засліплені очі відмовлялися бодай щось розрізняти. Присів, затуляючись від сонця й застережливо викинувши руку вперед. Перечекав, усе так само відчуваючи поруч чиюсь присутність. Поступово зір повертався, в очах застрибали жовті кола й чорні планети, виступили сльози, сфокусувалась різкість. Фіма підвівся. Просто перед ним, на відстані двох кроків, важко дихаючи й висолоплюючи сухі язики, чатували темні вуличні пси, принюхуючись і постогнуючи від напруження та спеки. Двері за плечима, важко вдарившись іржавим металом, причинились. Відступати не було куди. Пси дивились на нього порожньо й запекло. Ближче не підходили, хоча й поглядів не відводили, готуючись будь-якої миті кинутись і перегризти йому горлянку. Старший, найбільш рваний і м'язистий, був сірого кольору, мав пошрамоване чоло й поцяткований чорним важкий язик. Відразу за ним стояли двоє молодих — подібних між собою кривуватими ногами й жовтою жорсткою шерстю. Ці виглядали ще більш загрозливо, і зрозуміло було, що кинулися б на нього просто тепер, просто чекали на команду старшого. Трішки далі, за їхніми спинами, хижо пригинала хребет молода сука з холодними іклами, з високим загривком. Поруч із нею гарчало зовсім молоде щеня з міцними, як на свій вік, лапами, з червоними плямами на животі. А збоку прикульгував старий волоцюга з перебитою передньою правою, з відчаєм і люттю в очах, зі слиною, запеченою на пащеці, з колючками, що в'їлися в розірваний ніс. А зовсім позаду стояв ще один молодий, лискучий і чорний, дещо наполоханий, проте рішучий і заведений, ще не надто потяганий і побитий, проте вже тепер готовий довести старшим усю свою рішучість, довести їй, тій, що стояла поруч, силу своїх м'язів, гостроту своїх різців, серйозність своїх намірів. Вона теж це відчувала, проте не подавала виду, повернулась спиною до нього й гарчала, нервово реагуючи на кожен Фімин порух.

Старший повільно повів шиєю, завмер і почав хрипко видихувати всю свою чорну агресію, Фіма зрозумів, що це кінець, що ось тепер усе напевне й почнеться, що старший повідомив своїх про те, що далі тягнути немає сенсу — потрібно просто порвати цього чужого, що забрів на їхню територію. І потягнувся вже до Фіми, ледь помітно загріб лапами мертву глину, це кінець, зрозумів Фіма, це справжній кінець, і відвести його неможливо, потрібно просто сприймати все таким, яким воно є, себто жорстоким і несправедливим. Він подивився вожаку в очі, аби смерть не настигла його зненацька. І вожак теж піймав цей його погляд із повагою, проте без жодних послаблень: усе має бути так, як має бути, кожен отримає те, на що заслуговує, прощення не буде нікому, винятки принижують, і коли Фіма, стиснувши зуби й кулаки і зробивши півкроку вперед, приготувався відчути на горлянці солоний віддих собачої пащеки, звідкись збоку з'явилася жінка. Була вона високого зросту, темна лицем, старшого віку, одягнена в синій чоловічий плащ, на ногах мала важкі черевики. У руках тримала безліч торб і пакунків, якісь навіть волочила за собою по гарячій глині. Набиті ці пакунки були древнім одягом і порожніми пляшками, виловленою по смітниках їжею й стародавнім кухонним начинням — горщиками, ножами, тарілками й ложками. Усе це торохтіло й перекочувалось, і сама вона, здавалось, теж торохтіла всіма своїми суглобами, і пил стояв там, де вона проходила, і пахло від неї старим помешканням, у якому померла немолода людина. Вона ковзнула по Фімі порожнім поглядом, ніби й не бачила його, ніби його тут і не було зовсім. Пси нашорошились і завмерли. Далі гарчали й скалили пащеки, проте вже скоріше за інерцією, не бажаючи відступатись від жертви, що так легковажно трапилась їм до лап.

— Бальтазар! — покликала жінка старшого, з пошрамованим чолом.

Той незадоволено сіпнувся було в бік Фіми, проте голос її подіяв на нього дивним чином: ніби паралізував його впевненість, перепинив його лють. Відвернувшись від Фіми, Бальтазар потягнувся мордою до жінки, та простягла йому свою висохлу темну руку, гладячи побиту голову. Потому рушила вперед. Зграя поспішила слідом, зникаючи за рогом і лишаючи по собі запах сухої шерсті.

Надвечір вона передзвонила йому. Вибачилась, домовилась про зустріч. Він запропонував приїхати, забрати її прямо тепер. Не треба, — відповіла Оля, — завтра все одно побачимось. Подумала, що чоловіки ніколи надовго не затримувалися в її житті. Траплялось так, що вона сама звертала на них увагу, вирізняла їх із-поміж інших. Торкалася вперше їхніх долонь, зазирала вперше в їхні очі, запам'ятовувала їхні зморшки, вимовляла їхні імена. Дозволяла їм залишитись поруч із собою. Пізнавала їхні звички, їхню поведінку, прислухалася до їхньої мови, вислуховувала їхні оповіді про пригоди, перемоги та нещастя, коротко, проте чітко переривала всі їхні спроби дізнатись про неї більше, ніж вона хотіла розповісти. Легко насміхалася з їхньої хоробрості, ніжно бентежилась від їхньої довірливості, жорстко відповідала на їхню агресію. Підлаштовувалась під їхнє дихання, підштовхувала їх до рішучих дій, втрачала з ними відчуття часу, лишала їх зрештою сам на сам з їхніми бідами та викривленими уявленнями про любов і вірність. Сумувала за ними потому, згадувала їх, забувала, знову відновлювала в пам'яті все, що вони говорили їй, у чому вони їй присягались, що вони з нею робили. Їй вистачало сили, аби не повертатися до них, і ставало розуму, аби не забувати про них назавжди, ховати глибоко під шкірою згадку про