Читати книгу - "Мантра-омана"

ти випадково дізналася, що знайшов ту картину якийсь вуличний художник, що саме швендяв парком і збирав пляшки (біля картини теж валялася порожня пляшка, якщо ти не забула). Художник був без грошей і опрєдєльонного мєста житєльства. Крім того, перебував у стані творчої кризи (не малювалося йому), тож, недовго думаючи, він підібрав картину, видав її за свою (з тих часів, коли йому ще малювалося) і продав уже за тисячу баксів.

Потім, звісно, правда видерлася нагору (з’ясувалося, що картина не належала пензлю вуличного художника), але було вже запізно — він пропив усю тисячу баксів і вмер від цирозу печінки…

Тепер, коли в історії картини була брехня, мистецтвознавці одностайно зійшлися на думці, що її вартість має неабияк підскочити догори. Так і сталося.

З газетки, забутої кимсь у кав’ярні, ти взнала, що кілька тижнів тому твою розшукувану картину придбало шановане подружжя колекціонерів — уже за дві з половиною тисячі. Баксів, звісно, не тугриків. Придбало, аби прикрасити свій літній будиночок у селі. Та насолодитися тією красою старенькі люди не встигли. Першої ж ночі, проведеної разом з картиною у літньому будиночку, хтось увірвався до них, підступно зарізав їх уві сні і, перекинувши догори дриґом усю хату, без сліду зник…

Так до історії картини додалося ще й убивство. У газетці навіть писалося, що «…може, то ота дівчина вночі зійшла із картини, холоднокровно порішила своїх нових хазяїв і повернулась назад у свій мальований простір»…

А що? Теж варіант. Адже справжніх убивць так досі і не знайшли, хоча в репортажику мимохідь і згадувалося, що оті колекціонери заборгували комусь там грошей. «Тож сумніву нема, — кричала газетка, — що вартість картини, за котрою вже міцно, наче кліщами, закріпилася недобра слава, в геометричній прогресії знову поповзе догори…»

Колись вона коштуватиме мільйони. Таке, здається, ти пророкувала Владові?

Відправивши газетку в урну для сміття, ти покидаєш кав’ярню.

А за два дні (через того самого мистецтвознавця) ти дізналася, що наступного тижня картина має піти з молотка. На благодійному аукціоні «Діти — наше майбутнє». Стартова ціна — десять тисяч доларів. Це, звісно, не мільйон, але й таких грошей ти наразі не мала. Попросити в Енн Марі Скотт? Не зрозуміє. У Вітасика? Тим більше, не зрозуміє і не дасть… А десять тисяч — це ж тільки стартова ціна. Хтозна, яких висот вона може сягнути, коли якійсь мистецтвознавчій мавпі-колекціонеру припече трохи поторгуватися?

Ти вирішуєш продати квартиру. Агенція нерухомості швиденько знайшла тобі покупця, який дав тобі за неї сорок п’ять тисяч (баксів, не тугриків) і тиждень часу, аби ти разом з усіма бебехами і котом встигла з неї забратися. Це тебе більше ніж влаштовувало. Наступного дня мав відбутися аукціон.

11

Ти прийшла на годину раніше. Зайняла місце в останньому ряду, аби не привертати уваги. Та, власне, твою увагу привернув кремезний тип у дорогому темно-синьому костюмі, з бездоганною зачіскою та в окулярах. Його ненормальність виказувала лише краватка — такого ядуче-божевільного кольору й візерунка, що ставало вже зовсім незрозуміло, нащо він доліпив її до свого аж надто пристойного костюму. Ти відчула присмак тривоги. Щось підказало, що він теж припхався сюди за картиною.

Почалися торги. З молотка йшли статуетки, книжки, ескізи, кришталь, навіть кілька досить непоганих полотен олією. Пейзажів та натюрмортів переважно. Задля годиться ти назвала свою ціну за тендітну постать балерини у бронзі — та, дякувати Богу, якась краля в червоному капелюшку її перебила. Тип у синьому костюмі мовчав, час від часу нетерпляче зиркав на годинник, наче чекав чогось…

Нарешті. Лот під номером чотирнадцять. Твоя картина. Стартова ціна — десять тисяч. Ти завмираєш. Він одразу пропонує дванадцять.

Дванадцять з половиною — твоя ціна. Ваші погляди зустрічаються. Тринадцять. Певно, його щасливе число. Чотирнадцять. У його холодних безбарвних очицях спочатку нерозуміння, згодом — нічим не приховувана погроза. Певно, він розраховував узяти картину із голою дівчиною значно дешевше. П’ятнадцять, шістнадцять, вісімнадцять. А може, впізнав у тобі ту дівчину? Двадцять. Та ти не маєш куди відступатися. Двадцять п’ять. У приміщенні стає спекотно. Тридцять. На вас уже почали озиратися. Тридцять чотири. Ще трохи — і тобі вже не буде чого запропонувати, бо ти маєш лише сорок п’ять. У той час, як у нього, напевне, ліміт необмежений…

Тридцять шість. Тридцять сім. Тридцять вісім. І коли він уже готовий називати наступну ціну, ти кидаєш у нього відчайдушний і, певно, страшний погляд, бо раптом йому наче відбирає мову, він хоче, силкується щось сказати, та замість слів з горлянки виривається лише безпорадний кашель та хрипи.

Ти перемогла.

Картина обійшлася тобі в сорок тисяч. І це навіть без рами, просто згорнута у рулон і запакована цупким темно-сірим папером. Колись вона має коштувати мільйони. Та ти не маєш наміру цього допускати. Ти — перша й остання її власниця. Ти — дівчина на картині. Йдеш. Швидко і не озираючись.

Та за рогом старої пощербленої споруди, що в ній відбувався «благодійний аукціон», тебе наздоганяє той самий тип. Сутеніє. Довкола — жодної живої душі.

— В мене астма, — чуєш його сухий, неприємний голос. — Пощастило тобі.

Ти сильніше притискаєш до себе рулон з картиною. Тип відзначає це очима:

— Скільки за неї хочеш?

— Ніскільки. Це моя картина, — ти намагаєшся пришвидшити крок.

— Навіщо вона тобі? — він теж починає йти швидше.

— А вам навіщо?.. — тільки б дістатися людного перехрестя.

Тип заступає тобі дорогу. Довкола, як і раніше, жодної живої душі. Невблаганно сутеніє. Тож його пробиває на непотрібну відвертість:

— Кажуть, недобра якась картина. Убиває. Віддай по-хорошому, чуєш? Не для себе прошу, шеф наказав. Хоче подарувати партнеру по бізнесу…

Отже, він знає. Всі вони знають. Картина знову почне убивати. Для цього ти ризикувала всім?

— А я хочу, щоб ніхто її більше нікому не дарував, — ти сказала це і не впізнала власного голосу — так, наче в тобі раптом оселився хтось інший.

Однак тип із божевільною краваткою, як і раніше, бачить перед собою тоненьку беззахисну дівчину, котра чомусь досі приречено тримається за картину, — і одним різким порухом притискає її до цегляної стіни.

— Будеш сперечатися — шрамів на твоєму личку побільшає. Певно, гарною колись була? Ну, просто як на картині! — впізнав.

— Ви її не отримаєте, — хтось у тобі в цьому більше, ніж переконаний.

Роздратований і наляканий тип більше не жартує. Його ліва рука, злетівши, сталевими лещатами стискається довкола твоєї горлянки, правою він щосили смикає за картину:

— Годі ламатися, дурна суко! Давай сюди довбану картину, і може,