Читати книгу - "Не вурдалаки"

ми повинні були справити новосілля ще два роки тому. Але життя внесло свої корективи. Родина стала більшою на одну особу, тож збільшилися витрати. Діти, а особливо Мишко, частенько хворіли на застуду, тому було вирішено повезти їх усіх на оздоровлення до моря. Уся зарплатня за місяць та відпускні гроші пішли на нашу поїздку до моря. І хоча ми спланували наше турне на кінець серпня з розрахунку на те, що менше буде відпочивальників, і все буде трохи дешевше, ми все одно витратили всі свої заощадження. Втім, я не шкодую ні про що. Я ніколи не бачила такого блиску радості в очах дітей. Вони насолоджувалися кожною хвилинкою, проведеною біля моря. Може, воно й краще, що ми не можемо дозволити собі такі відпочинки щороку. Діти ростуть не розбещені, тому уміють цінувати те, що дається нам з таким напруженням.

Зізнаюся, що мені все-таки трішки шкода потрачених коштів. Свій будинок, як синій птах, символ невловимого щастя, знову віддалився десь на рік або й далі…

…березня 1974 р

Час летить так швидко, що я не встигаю рахувати дні. Школа-діти-сцена-будівництво будинку – чотири складові, в яких ми вируємо щодня. Лише за останні роки ми встигли показати п’ять вистав: «Шумить Дніпро», «Голосіївський ліс», «Лявониха на орбіті», «Ехо війни», «Королева тюльпанів». До того ж, Роман почав читати на концертах гуморески. Він продовжує мене дивувати. Скільки ж разів він виходив на сцену, і люди починали викрикувати: «Пилипка! Почитай Пилипка!» І він читав знову та знову. І скільки б разів він не читав, люди все схлипують. Вже пізніше він вирішив почитати кілька гуморесок. Глядачі насторожено притихли, щоб не пропустити ані слова. Його читання справило враження вибуху бомби. Глядачі вибухали сміхом. Після першого виступу він зірвав шалені оплески. Люди хотіли чути його ще і ще. У наступних виступах Роман лише виходив на сцену, даруючи їм свою щиру посмішку, як зала вже вибухала сміхом. Йому доводилося чекати, доки люд трохи заспокоїться, а вже потім читати.

А скільки радощів було у наших дітей, коли після вистави дорослі сідали за стіл, а їм надавалася повна свобода! Вони бігли до гримерної, де знаходилися наші костюми, та натягали їх на себе, бігали по сцені серед декорацій та щось розігрували. За старшу у них була Даринка. Вона непомітно на правах старшої завоювала авторитет. Дітлахи слухалися її і вдома, і на сцені після спектаклів, тож я завжди була спокійна, знаючи, що дівчинка дасть їм лад. Вона вже грала епізодичні ролі у виставах, а малим залишалося лише мріяти про сцену.

В одній із вистав за сценарієм я грала матір, яка йшла, ведучи хлопчика за руку. Постало питання: кого взяти – Андрійка чи Мишка? Мені не хотілося образити ні одного, ні іншого. Я сказала дітям, щоб самі вирішили, хто буде грати цю маленьку роль. Одразу ж, в один голос, відповіли Даринка та Андрійко: «Мишко!» У той же час Мишко так серйозно, по-дорослому сказав: «Я поступаюсь своїм місцем своєму братикові». Я розчулилася та ледь не заплакала.

…травня 1974 р

Щось непокоїть Романа. Вже третій день поспіль він ходить мовчазний та похмурий. Здається, що він хоче мені щось розповісти та не наважується.

– Чому ти замкнувся у собі, мов той равлик? – запитую його після вечері.

– Звідки ти таке взяла? – запитує він, відводячи погляд вбік.

– Надто добре тебе знаю. І почалося все після твоєї поїздки на зустріч випускників вашого року до інституту.

– Шкода, що тебе там не було.

– Я не могла залишити дітей вдома, це по-перше. По-друге, я найбільше хотіла зустрітися з Валею, але вона сама приїжджала до нас погостювати. По-третє, на поїздку треба було викласти певну суму грошей, а вони нам зараз дуже потрібні. За це літо ми повинні закінчити роботи в будинку. Вже залишилося зовсім небагато. Я навіть не можу уявити ту радість, коли ми перевеземо речі у свій, власний дім! Ти можеш уявити?

– Я це уявляю вже котрий рік поспіль, – сказав він із смутком у голосі.

– Можливо, ти перевтомився? – запитую, беручи його за руку.

– Все добре, – каже він, легенько стиснувши мою долоню. – Мені треба поїхати з дому на один день.

– Ти можеш сказати, куди?

– Зараз не можу.

– Тобі хочеться, щоб я хвилювалася? Будувала піраміду здогадок? Робила неймовірні припущення?

– Марійко, мені треба владнати одну серйозну справу. Коли я повернуся, тоді й поговоримо. Добре?

– Гаразд, – здаюся я й піднімаю догори руки.

– Ось за це я тебе так кохаю, – Роман посміхається, а в очах причаївся сум.

…травня 1974 р

Так трапилося, що сьогодні поміняли уроки місцями, і я повернулася додому раніше дітей. Романа вдома не було. Він поїхав з дому ще вчора вранці, не повернувся ввечері, а сьогодні зателефонував до школи та сказав, що надвечір буде вдома.

– Що приготувати на вечерю? – спитала я.

– Все, що ти готуєш, надзвичайно смачне, – сказав він.

Я почистила картоплю та поставила смажити. Дістала з комірчини банку з квашеними огірками. Мене мучили здогадки про таємничу поїздку Романа. Я так себе вже накрутила, що розболілася голова. Зготувавши картоплю, я випила пігулку та прилягла відпочити. Задрімати не виходило, бо я не звикла вдень спати, але трішки відпочити таки хотілося.

Я почула, як рипнули вхідні двері. Підвелася, щоб глянути, хто прийшов. На порозі стояв мій Роман. Поруч з ним була дівчинка-підліток. У неї було коротко стрижене, майже як у хлопчика, волосся, розфарбоване яскраво-синім кольором. Пухкі по-дитячому губи були розмальовані червоною губною помадою. Вона скептично дивилася на мене, не кліпаючи нафарбованими віями. Я зупинила погляд на її спідниці, яка була занадто коротка, і тому її тоненькі ніжки-цівки здавалися ще худішими.

– А ось і ми! – сказав Роман та посміхнувся якось винувато.

– Добридень, – кажу я, не зводячи очей з дівчини.

Підкралось якесь погане передчуття. До душі проник незрозумілий страх, який на мить скував тіло по руках та ногах, не давав дихати, роблячи тіло безсилим. Відчувалося приближення чогось неприємного.

Дівчина зверхньо подивилася на мене й процідила крізь зуби:

– Салют!

– Нам треба поговорити. Чи не так? – спромоглася я із себе вичавити, звертаючись до чоловіка.

– Ірочко, проходь, розташовуйся, – сказав Роман дівчині.

Лише тепер я помітила в його руках велику валізу. Зрозумівши, що в ній знаходяться речі Ірини, не важко було здогадатися, що та завітала до нас не на один день. Але хто вона?

Я вийшла на вулицю, сіла на лавку, бо тремтячі ноги чомусь