Читати книгу - "Книга пригод 3"

А далі сталося найгірше.

У такий самий весняний день, у цьому ж таки селі — Урум-Енікьої. Виступали в похід. День не віщував нічого доброго. Похмурі лежали поля, далеко в гори повзли тумани. Зграї чорних круків із зловісним карканням літали в повітрі. Індже сидів на коні, на конях була і вся його ватага. Кілька разів уже прогриміли труби й литаври і знов замовкли. Індже чекав Пауну, а вона чогось забарилася. Тоді він скипів — перед тим випив багато ракії. Повернув коня до тієї хати, де була Пауна. Їхав повільно, але так розлютився, що аж в очах потемніло. Пауна вже була на коні, їй саме подавали дитину, сповиту й закутану. Її і його дитину. Індже під'їхав і схопив її.

— Гайдук дітей не годує! — вигукнув він, як божевільний, однією рукою підкинув дитину вгору, а другою рубонув її ятаганом.

Ніхто не бачив, що сталося потім. Індже схопив коня дружини за вуздечку і потягнув за собою. Вся орда кинулася вперед, загриміли труби й литаври. Не чути було, як голосить, ридає Пауна. Видно було тільки, як сльози течуть по її блідому обличчю.

Якийсь час вона ще їздила з ним, мовчазна й німа, наче тінь. Потім зникла, і скільки він її не шукав, ніде не міг знайти. Знав тільки, що вона — родичка Сяро Барутчії, який давно покинув його і блукав у горах, знав це, і безсила лють каламутила йому розум. Індже став страшний. І раніше він не знав жалю. Та коли погляд Пауни для нього згас, серце його скам'яніло зовсім. Якби скласти разом убитих ним, з кісток утворилася б гора, потекла б ріка крові. В цьому страшному й кривавому дурмані Індже наче втратив розум. Так минуло понад шістнадцять років. Рука Індже не втомлювалася убивати.

За цей час багато чого спливло. Індже не пам'ятав і не хотів згадувати нічого. Але один недавній випадок глибоко врізався йому в пам'ять: ціле село, як і багато інших, стало жертвою вогню і ножа. На вулицях — трупи, свіжа, димляча кров. І раптом з величезної купи жіночих, чоловічих і дитячих тіл підводиться старий священик. Обличчя в крові, на голих грудях зяє рана. Очі горять, мов жарини. Він озирається навколо, як воскреслий, і, простягнувши руку до Індже, вигукує:

— Будь проклятий! Будь проклятий Богом і всіма святими! Не розплавитись тобі й після смерті! Залізо й каміння розплавляться, а ти — ні! Зітхатимеш і тремтітимеш на землі, як Каїн, успадкуєш зашморг Іуди! Анафема! Анафема! Анафема!..

Ніж, устромлений в горло, примусив старого замовкнути назавжди. Але й досі бачить Індже закривавлене обличчя, досі печуть його ці палючі очі, досі, як ножем, ріжуть прокльони старого.

Того ж дня Індже зі своєю ватагою спускався стрімкою гірською стежкою. Вперше похилив він голову й задумався. Раптом з протилежного пагорба ляснув постріл. Індже похитнувся і впав з коня. Кирджалії кинулися туди, звідки пролунав постріл, але їх відділяла від того місця глибока безодня. По той бік прірви вони побачили тільки невелику ватагу, впізнали у ватажкові Сяро Барутчію, але догнати їх було неможливо.

Про все це передумав Індже, лежачи на лаві. Сподівався, що тільки-но рана в грудях загоїться, він позбудеться цих думок. Не згадуватиме більше Пауни, дитини, нічого не згадуватиме… Замкнеться його серце, рука зміцніє. Але думки не покидали його. А там чекають кирджалії, треба їх вести…

Ранком до табору прийшли посланці Індже й оповістили:

— Слухайте, що каже Індже: той, хто пішов з ним, повинен слухатися тільки його. Індже не знатиме пощади до непокірних. Нехай кожний, кому дорога власна голова, запам'ятає це!

Перезирнулись між собою кирджалії, покрутили свої довгі вуса, задумалися. Що б це означало? Але хтось махнув рукою і крикнув:

— Індже знає, що робить. Нехай!..

І кожний зрозумів, що він хотів сказати: якщо Індже вимагає, щоб його слухали й підкорялися йому, значить — страшний буде удар, який він задумав. Тим краще: буде різанина, буде здобич. І недавно ще готові до бунту, вони знову повірили в Індже, зраділи, і табір так і завирував од веселощів.

Саме в цю хвилину Індже вийшов з намету. Як морські хвилі набігають на берег, так кирджалії з усіх боків оточили його. Він уже серед них. Ступає легко і струнко, — знають вони його хижацький поступ, — зупиняється й кидає навколо бистрий орлиний погляд. Який він красень — Індже! У синьому яничарському жупані, що аж сяє золотим гаптуванням, у червоних шароварах. Але на голові — не біла чалма у м'яких складках, а висока соболина шапка з верхом, зсунутим набакир, і павиними перами.

Поклавши руку на ефес кривої шаблі, ступає Індже між двома живими стінами кирджаліїв. Молодецький вигляд і струнка постать зовсім спантеличують їх. У всіх одна думка: зараз сяде на коня і поведе на приступ. І ті, що стоять попереду, низько схиляють обвиті великими чалмами голови і вклоняються, прикладаючи руку до грудей, а ті, що далі, напираючи один на одного, стискають держаки ятаганів і щосили кричать:

— Яша![78]

Подекуди лунають постріли.

Індже підводять коня — він сідає. Без команди, бо в них її не буває, злітають на коней кирджалії. І коли білий жеребець Індже звівся на задні ноги, опустивши хвіст аж до землі, а Індже підніс руку, всі замовкли. Чекають, що ця рука вкаже на Урум-Енікьой. Проте Індже вказав у протилежний бік і звелів їхати за ним. Це було для кирджаліїв, наче грім з ясного неба. Дивляться вони на Індже і не вірять своїм очам. А в Індже страшне обличчя і глибока зморшка на чолі від волосся до брів.

Впевнений у собі, Індже не став баритися — пришпорив коня. Услід за ним заколихався частокіл списів його ватаги. Кирджалії залишились самі. Якусь хвилину мовчали, дивлячись один на одного. Потім зчинився страшенний гам — наче вили дикі шакали. Обступили з усіх боків Сиврі-билюк-баші, заревли, закричали, щоб він їх вів на Урум-Енікьой. Високий анатолієць Сиврі-билюк-баші, наче дуб, підносився над усіма кирджаліями. Супив брови, роздумував. Сам не знав, що робиться з Індже, але не хотів так просто з ним поривати. І відрубав: усім іти за Індже! За його знаком загриміли труби