Читати книгу - "Щастя Ругонів"

Жан ішов спати, щоб не слухати батькових докорів. Він недолюблював Сільвера; політика йому обридла, і він гадав, що його брат у перших «несповна розуму». І ось, коли лишалися самі жінки і, на свою біду, починали тихенько розмовляти, прибравши зі столу, Макар кричав:

— А, ледацюги. Хіба в домі немає чого полагодити? Та всі ж ходите в лахмітті… Слухай, Жервезо, я ходив до твоєї хазяйки, вона мені все розповіла. Ти все десь бігаєш і не берешся як слід до роботи.

Жервеза, доросла дівчина двадцяти з гаком років, червоніла від того, що її лають при Сільверові. І хлопцеві, дивлячись на неї, ставало ніяково. Раз якось увечері він прийшов пізніше, ніж звикле, коли дядька не було вдома, і застав матір з дочкою п’яними до нестями перед порожньою пляшкою. Відтоді він не міг бачити своєї сестри в перших, не пригадуючи собі безсоромної картини: дівчину, що сміялася грубим сміхом, з дрібним блідим личком, укритим широкими червоними плямами: Крім того, його налякали ті погані чутки, що ходили про неї. Він, невинний, як пустельник, поглядав на Жервезу з тим боязким дивуванням, що з ним школяр дивиться на повію.

Коли обидві жінки бралися за голку і втоплювали очі в шитво, латаючи старі сорочки, Макар, розвалившись на найкращому стільці, пив собі вино та пихкав люлькою, як людина, що тішиться безділлям. Це й була та година, коли старий шахрай обвинувачував багатіїв, що п’ють народну кров. Він тоді шляхетно обурювався проти тих панів з нового міста, що марнували життя в лінощах і примушували бідноту годувати себе. Шматки комуністичних ідей, підхоплені з ранкових часописів, робилися якимись чудними і дивоглядними, злітаючи з його вуст. Антуан говорив тоді, що близький уже той час, коли нікого не примушуватимуть до роботи. Але особливо люто ненавидів він Ругонів. Ця ненависть не давала йому перетравити з’їденої картоплі.

— Сьогодні я бачив, — казав він, — як ця мерзота Фелісіта купувала на базарі курча… Вони, бачте, їдять тепер курчат, ці злодії, що вкрали мою спадщину!

— А тітка Діда запевняє, — мовив Сільвер, — що дядько П’єр вам допоміг, коли ви повернулися із служби. Він-бо витратив великі гроші, щоб одягти вас і найняти вам помешкання?

— Великі гроші! — ревів розлютований Макар. — Твоя баба глузду одбігла… Ці розбійники розповсюдили такі чутки, щоб затулити мені рота. Я нічого не одержав!

Фіна знову не до речі встрявала до розмови, нагадуючи своєму чоловікові, що він одержав двісті франків, та ще й пристойний костюм, і помешкання на рік. Антуан наказував їй замовкнути й провадив далі, люто, скаженіючи:

— Двісті франків! Подумаєш! Я хочу, щоб мені віддали геть усе, що мені належить, — усі мої десять тисяч. Ти бач, загнали мене в буду, мов ту собаку, кинули старий сурдут, що його П’єр уже соромився одягти, такий він був брудний та в дірках.

Він брехав, але, бачачи його гнів, ніхто не зважувався перечити. Потім, удаючись до Сільвера, він додавав:

— Ти ще такий наївний, що захищаєш їх. Вони пограбували твою матір, бо нещасна жінка не вмерла б, коли б мала на що лікуватись.

— Ні, ви несправедливі, дядьку, — зауважував молодий чоловік, — вона померла не тому, що її не лікували.

1 я знаю, що мій батько не взяв би жодного су від її кревних.

— Годі, дай мені спокій. Твій батько взяв би гроші, як і всякий інший. Нас безсоромно пограбовано, нам треба повернути своє майно.

І Макар усоте повторював ту саму оповідку про п’ятдесят тисяч франків. Небіж, що знав її напам’ять у всіх варіантах, слухав з нетерплячкою.

— Якби ти був мужчина, — сказав зрештою Антуан, — ти пішов би до Ругонів колись зі мною, й ми наробили б їм гарного бешкету. Ми не пішли б од них без грошей.

Але Сільвер поважнів і твердим голосом відповідав:

— Коли ці нещасні й пограбували нас, тим гірше для них. Я не хочу їхніх грошей. Бачите, дядьку, не нам карати нашу власну сім’ю. Вони погано зробили, і на них колись доля страшенно помститься.

— Ба! Яка невинність! — кричав дядько. — Коли сила буде на нашому боці, ти побачиш, як я сам подбаю про себе. Добрий бог не дуже піклується про нас. Брудна наша сім’я, що й казати. Якщо я здихатиму з голоду, то ні один із цих мерзотників не кине мені шкоринки хліба.

Ця тема була невичерпна. Макар ятрив свої рани, мордуючись безсилою заздрістю. Він скаженів на саму думку, що тільки він один у сім’ї такий безталанний і мусить їсти картоплю, коли інші мають удосталь м’яса. Він перебирав всіх своїх родичів, аж до небожів та внуків, і знаходив, до чого присікатися й чим загрожувати кожному з них.

— Так, так, — злісно репетував він, — вони кинули б мене подихати з голоду, мов того собаку.

Жервеза, не підводячи голови, безупинно працювала голкою й іноді боязко кидала:

— А все ж таки, тату, Паскаль, брат у перших, був дуже добрий до нас торік, коли ти хворів.

— Він лікував тебе і не взяв з нас жодного су, — підхопила Фіна, допомагаючи дочці, — і не раз залишав мені п’ять франків тобі на бульйон.

— Паскаль! Він би давно заморив мене, аби не моє здоров’я! — вигукував Макар. — Та замовкніть ви, дурні! Вас усякий ошукає, ніби тих дітей. Вони всі радніші були б побачити мене в труні. Коли я знову захворію, прошу вас не кликати небожа, бо я вже не був би такий спокійний, як тоді, віддавши себе на його волю. Це не лікар, а костоправ, жодна порядна людина в нього не лікується.

А потім Макар, раз його зачепили, вже більше не зупинявся.

— А ця гадюка, Арістід, — казав він, — цей облудний брат! Адже ж це зрадник! Невже тебе можуть провести його статті в «Незалежному», Сільвере? Значить, ти пропащий дурень. Таж його статті чортзна-як написано. Я завжди казав, що він тільки вдає з себе республіканця, а сам заодно зі своїм батьком знущається з нас. Ти ще побачиш, як він змінить шкіру… А брат його, славетний Ежен, ця гладка тварюка, з якою носяться Ругони! І ще вони мають зухвальство стверджувати, що він посідає в Парижі добре становище. Я добре знаю це його становище. Служить на Єрусалимській вулиці — шпиг.

— Хто вам сказав? Ви ж бо нічого не знаєте, — уривав Сільвер. Його