Читати книгу - "Листи з того світу"

одяг і поставивши сушитися на грубку наше з Оксаною взуття, я заходився готувати, аби зекономити час зранку. Ніч насувалася. Я ліг поруч з Оксаною, її сон перебував у найглибшій фазі. Тепла постіль і ніжне муркання Ксені вступили в реакцію з моєю свідомістю, тож така подвоєна доза снодійного миттю затягнула у вир сновидінь.

Спочатку мені здалося, що це сон.

Дивний звук, ніби стрибає м’ячик для гри в пінг-понг, просочувався в кімнату незрозуміло звідки. Інтервал між відскоками невпинно скорочувався через зменшення відстані між м’ячем і поверхнею, аж поки не перейшов у щось дуже схоже на автоматну чергу: «Цок-цок-цок-цок». Потім усе стихло. За хвилину знову повторилось. Я прокинувся, якщо не сказати: скочив на ноги. Нагостривши вуха, я ідентифікував джерело шуму — воно знаходилося в горі.

— Оксано, Оксано, — кинувся я будити подругу.

Дівчина насилу підняла важкі повіки і спитала:

— Котра година?

— Ти чуєш? Ти чуєш, чи ні? — нетерпляче допитувався я, натягаючись усім тілом вгору, звідки йшов звук.

Тембр, з яким голосові зв’язки вичавлювали слова, збентежив дівчину, і вона негайно підвелася та сіла на канапі.

— Що? — перепитала спантеличено, дослухаючись до тиші, що прийшла на зміну цоканню.

Перебуваючи в обіймах дрімоти, Ксеня не розчула звуків над головою, а вони, як на зло, стихли.

— Зараз-зараз, — застережливо прошепотів я.

Кілька хвилин ми перебували в абсолютній тиші. Ні зверху, ні знизу нічого не відбувалося.

— Ти що, вар’ят? — перепитала Оксана, змірявши мене з ніг до голови.

Я вловив траєкторію її погляду і збагнув, чому вона говорить зі мною, мов із пришелепуватим: я, у трусах, стояв на кріслі.

— Усе о’кей! — спробував реабілітуватися, але Оксані було байдуже.

— Лягай спати, — відказала вона й загорнулася в ковдру.

Не маючи наміру виглядати перед дівчиною дурнем, я улігся поряд. Та про сон навіть не мріяв. Щось спонукало мене бути насторожі. Щось підказувало: невідомі сили не сплять! Вони покажуть себе, зовсім скоро, а моє завдання — випередити їх. Наближалися свята.

«Гуп-гуп-гуп…» — щось затарабанило у двері на самісіньке Різдво, урвавши мої роздуми про Оксану, яка поїхала в село.

Я скочив із дивана і кинувся в куток, де тримав лижні палиці.

«Гуп-гуп-гуп…» — продовжувалося далі.

Хтось, чи щось, не вгамовувався.

Чорт забирай, це не сон!

На ватяних ногах я нишком прокрався до передпокою, розуміючи, що у вечір на Різдво звичайна людина не гупатиме у двері. Хто це? Що це? Що робити? Не вмикаючи світла, я притулився до стіни побіч вхідних дверей, що тремтіли від ударів. Підійшовши до порога, я надав голосу якомога більшої твердості:

— Хто там?!

— Пане господарю, пустіть колядувати! — пролунав дитячий голос із того боку.

У ногах знову з’явилася впевненість. Я ввімкнув світло і впустив до хати колядників.

Два хлопчиськи, років дванадцяти, проспівали «Нову радість» і завмерли в очікуванні платні.

— Зачекайте, — заспокоїв я їх і пішов за грошима.

Дорогою назад у мене виникла непогана ідея, і я спитав:

— Хлопці, а ви нагорі вже були?

Товариші захитали головами в різні боки.

— Ану ходімо! — підбадьорив їх я. — Наді мною багатий дядько живе, правда глухуватий. Якщо достукаєтеся — заробите багато грошей!

Я вивів хлопців на четвертий поверх і вказав на восьму квартиру. Бахурі замолотили кулачками так, що й дід баби Наталки почув би. Зо п’ять хвилин вони не припиняли гупати, але жодного результату це не забезпечило — ніхто не відчинив. Проте в коридор вийшла сусідка і запросила хлопчаків до себе. Ощасливлені майбутнім заробітком, вони подалися до баби Наталки.

Відстань між дійсністю та містикою скорочувалася, а я стояв посередині. Ніяк не вдавалося пристати на той чи той бік, щоб збагнути, за якими правилами грати. Ця невизначеність дратувала. Я був би радий вступити до бою з будь-яким маніпулятором, аби тільки він мав людську подобу, але не рахуватися із силами темряви також не міг.

Підвалини твердої віри в те, що потойбічність — не більше, ніж вигадка, розхитані вчинком Ельзи Олександрівни, продовжували руйнувати нещодавні події. Клятий лист із БТІ, а фактично — анонімка, пригнічував, не даючи спокою. Періодичні сигнали з горішньої квартири починали дратувати. Я помітив, що останнім часом почав спати уривками, постійно тримаючи слух насторожі.

Невже Ельза Олександрівна мала підстави вірити в існування привиду?

Підсвідомо я вже знав відповідь.

Але ще не готовий був її озвучити.

7

Свята завершилися, життя знову стало на буденні рейки. Відновився робочий графік, за ним — навчання, здибанки, пошуки й інше. Потихеньку все повернулось у звичне русло. Усе, крім квартири номер вісім. За весь цей час звідти не вислизнув жоден звук і навіть шурхіт, не просочилося жодної краплі світла — усе виглядало так, ніби помешкання пустувало. Однак я не втрачав пильності: щовечора оглядав сусідські двері та вікна, перед сном перевіряв свої замки, придивлявся до кожного зустрічного незнайомця на сходах, але нічого підозрілого не помічав.

То була середина січня. Одного вечора я вклався відпочивати, але довго не міг заснути. Годину лежав із відкритими очима, спостерігаючи за тінями на стелі, утвореними світлом фар трамваїв, що повертали з Франка. Також дослухався до звуків за межами кімнати, намагаючись визначити природу та місце їх походження. Навіть підходив до дверей, збентежений галасом унизу, але переконавшись, що мене він не стосується, повернувся в постіль. Повіки склеїлися аж попівночі.

Спочатку звуки нагадували ритм секундної стрілки, щоправда з дещо довшими паузами. Поступово інтервал між ними скоротився, і на момент мого прокидання вони стали схожі на ритмічне човгання — ніби хтось поверхом вище квапливо ходив з одного кінця кімнати в інший.

Адреналін блискавично завів моє серце, розігнавши його биття до максимальної швидкості. Я зосередився — уночі може почутися що завгодно, та ще й спросоння. Не встигла ця думка засвоїтися мозком, як звуки повторилися.

Власне, то були кроки.

Людські кроки, що стрімко пересувалися кімнатою вгорі. Я завмер. Слух так загострився, що я, певно, міг би зачути молитву одинокого ченця в монастирі навпроти.

Раптом човгання стихло. Можна було подумати, що зверху прочитали мої думки чи почали літати в повітрі. Керований чи то страхом, чи інстинктом самозбереження, я вирішив підійти до входу. Ступаючи навшпиньках, я дійшов до дверей. Кілька секунд я напружено прислухався до нічних звуків, але нічого підозрілого не вловив. Над головою також було тихо.

Я вже хотів полегшено зітхнути, та рипіння дверей із горішнього поверху громовідводом дійшло до вуха, що було притулене до щілини замка. Хтось акуратно відчинив і зачинив двері, потім уставив ключ і зробив ним