Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

Ліліан помітила чоловіків вираз обличчя, коли той наблизився до гурту людей, з якими вона спілкувалася. Ріарден мовчки взяв її за лікоть і відвів убік, щоб ніхто не зміг їх почути.

— Це Скаддер із журналу «Майбутнє»? — запитав він, кивнувши в бік бару.

— Так, а що?

Він приголомшено глянув на дружину, нездатний вловити логіку її вчинку. Ліліан пильно за ним спостерігала.

— Як ти могла запросити його сюди?

— О, Генрі, не будь смішний. Ти ж не хочеш видатися вузькочолим снобом? Варто вчитися поважати право людей на власну думку і заохочувати свободу слова.

— У себе вдома?

— Ой, не будь такий старомодний!

Ріарден мовчав. Жодної притомної думки. Натомість в його свідомості застрягли лише дві картинки.

Він бачив статтю «Восьминіг», нашкрябану Бертрамом Скаддером, в якій не було й натяку на ідею — лише публічно вилите відро нечистот. Матеріал не оперував жодним фактом, навіть вигаданим, зате ряснів кпинами, образами та жовчю на тлі злісного скавуління пасквілянта, що нахабно нехтував доказами. А ще він бачив лінії прекрасного профілю Ліліан, в якому, одружуючись із нею, шукав гордовитої чистоти.

Удруге глянувши на дружину, він зрозумів, що той профіль був лише спогадом. Вона повернула до нього уважне і насторожене обличчя. Нарешті повернувшись у реальність, він подумав, що бачить задоволення в її очах. Але наступної ж миті нагадав собі, що він не божевільний, а тому це неможливо.

— Ти вперше запросила цього… — він безтрепетно і дуже влучно лайнувся, — у мій дім. І востаннє.

— Як ти можеш таке…

— Годі, Ліліан. Не варто заперечувати. Інакше я викину його просто зараз.

Він дав їй мить на відповідь, на заперечення, на крик, якщо вона захоче. Вона мовчала, не дивлячись на нього, тільки її гладенькі щоки ледь запали, ніби випустивши повітря.

Нічого не помічаючи, навпомацки рухаючись крізь вогні, голоси та парфуми, він відчув крижаний доторк жаху. Ріарден знав, що слід добряче та якнайшвидше поміркувати про Ліліан і знайти відповідь на загадку її характеру, бо цей безцеремонний учинок не можна було проігнорувати. Але Генк не хотів про неї думати. Він зрозумів природу свого жаху: відповідь перестала мати значення для нього дуже давно.

Його знову накривала втома. Він відчував, як збільшуються і частішають її хвилі. Це було не в ньому, це було ззовні, ширилося кімнатою. На мить він відчув себе самотнім блукальником у сірій пустелі, який потребував допомоги, але знав, що чекати її немає звідки. Аж раптом зупинився. В освітленому отворі дверей із протилежного боку зали він побачив високу зверхню чоловічу постать; перш ніж увійти, гість на мить зупинився. Ріардену ніколи не випадало з ним зустрічатися, але з усіх скандальних фізій, якими кишіли сторінки газет і журналів, цю він відверто зневажав. Це був Франциско д’Анконія.

Ріарден ніколи особливо не зважав на людей типу Бертрама Скаддера.

Але кожної години свого життя, кожної його важкої та прекрасної миті, коли мозок стогнав від перенапруги, а м’язи боліли від утоми, кожного кроку, який піднімав його з копалень Міннесоти, перетворюючи нестерпні зусилля на золото, з усією глибокою повагою до грошей та до їхнього значення він ненавидів марнотратців, не гідних великого дару успадкованого багатства. «А ось, — подумав Ріарден, — наймерзотніший представник цього виду».

Він бачив, як Франциско д’Анконія зайшов, уклонився Ліліан, і занурився в натовп, ніби кімната, в якій він ніколи досі не був, належала йому.

Услід йому почали повертатися голови, ніби в маріонеток, яких він тягнув за мотузочки.

Повернувшись до Ліліан, Ріарден незлостиво (бо його презирство почало перетворюватися на подив) мовив:

— Не знав, що ти з ним знайома.

— Ми перетиналися на кількох вечірках.

— Він теж твій друг?

— Аж ніяк! — цілком щиро обурилася жінка.

— То нащо ж ти його запросила?

— Якщо вже він зараз у цій країні, то не можна влаштувати вечірку — вартісну вечірку, — не запросивши його. Якщо він приходить — це прикро, якщо не приходить — це суспільне тавро.

Ріарден зареготав. Ліліан нарешті розкрилась. Раніше вона стримувалася від такого штибу зізнань.

— Слухай сюди, — втомлено мовив Ріарден, — я не хочу псувати твою вечірку, тому доклади зусиль, щоб ми з ним не перетиналися. Не треба нас знайомити. Не хочу. Не знаю, як ти це зробиш, але ти досвідчена господиня, тому — вперед.

Побачивши Франциско, Даґні заціпеніла. Проходячи повз неї, він, не зупиняючись, стримано вклонився, і Даґні відчула, що цей момент відбився в його свідомості; обличчям прослизнула слабка тінь усмішки; Франциско ніби натякав, що все розуміє і не видаватиме їхнього знайомства. Вона відвернулася, сподіваючись, що протягом вечора таки вдасться уникнути спілкування.

До гурту навколо доктора Прітчетта приєднався Бальф Юбанк і похмуро проповідував:

— …ні, не можна сподіватися, що народ осягне вищі рівні філософії. Культуру слід забрати з рук ласих на гроші мисливців. Нам потрібна національна стипендія для літераторів. Це ганебно, що до митців ставляться, як до вуличних торговців, і що культуру продають, як мило.

— Себто, ви зараз намагаєтеся поскаржитися, що мило продається краще? — долучився Франциско д’Анконія.

Ніхто не помітив, як він підійшов; усім враз немов заціпило, і розмова урвалася. Більшість із присутніх не знали д’Анконію особисто, але чули про нього всі без винятку.

— Я про те… — гнівно почав Бальф Юбанк, але замовк. Він побачив на обличчях присутніх щиру цікавість, але навряд чи йшлося про філософію.

— Що ж, вітаю, професоре! — Франциско вклонився.

Без надмірного ентузіазму відповівши на привітання, доктор Прітчетт представив Франциско кількох людей.

— Ми саме обговорювали цікавезну тему, — щиросердо сказала поважна добродійка. — Доктор Прітчетт розповідав нам, що нічого — це все.

— Безсумнівно, він орієнтується в цій темі краще за будь-кого, — серйозно відповів Франциско.

— Я й гадки не мала, що ви так добре знайомі з доктором Прітчеттом, сеньйоре д’Анконія, — мовила жінка, не розуміючи, чому професор так незадоволено сприйняв її попередню репліку.

— Я випускник великої школи, на яку нині працює доктор Прітчетт, — університету Патріка Генрі; вчився в одного з його попередників — Г’ю Акстона.

— Г’ю Акстон! — зойкнула приваблива молода жінка. — Але ви не могли, сеньйоре, ви замолодий. Я вважала, що це одне з великих імен… минулого сторіччя.

— Хіба за духом, мадам. Але не за фактом.

— Я думала, він уже давно помер.

— Ні, він і досі живий.

— То чому ж про нього більше нічого не чути?

— Дев’ять років тому він пішов у відставку.

— Хіба це не дивно? Коли політик або зірка йдуть у відставку, ми читаємо про це у газетах. А коли філософ — ніхто навіть не помічає.

— Дехто помічає.

Якийсь юнак здивовано мовив:

— Я вважав Г’ю Акстона одним із тих