Читати книгу - "Мальви. Орда"

Не приймав нікого, навіть калгу і нурредина. Чекав звістки від Туґай–бея. Цей залізний ногаєць стояв збоку, коли розшалілася злочинна битва за ясир. Не втрутився, коли хана оточили мурзаки. А в кінці подав йому руку. Звернутися тепер до нього, признатися в своєму безсиллі і стати залежним від нього? Ні, треба вичекати…

Нарешті з Оp–капу причвалав посланець з листом. Писав до Іслама сам Сефер Ґазі.

«Сину мій, я живий, і прийде час, що повернуся до тебе. Я радий, що ти вчинив саме так. Ти довів, що можеш бути ханом. Однак не зловживай моєю наукою, і Аллах благословить твої наміри. Зі спільниками будь дипломатом, а не юдою, з ворогами будь хитрий і підступний, як ядуча змія, а друзів, що тобі в пригоді можуть стати, не зраджуй. Друг ще простить, зате сама доля може часом помститися».

Вражений великодушністю аталика, Іслам–Ґірей спустився зі спальних покоїв до малої мечеті і довго молився. Потім вийшов із палацу сам, без супроводу, і подався вгору понад Чурук–су в бік Качі. Вийшов стежкою на гору, звідки видно було резиденцію нурредина Казі–Ґірея. Треба б поговорити з молодшим братом, порадитися, як бути з калгою Крим–Ґіреєм, що став на бік беїв. Але ні, ще заскоро. А може, і зовсім не треба… Добре, що Сефер Ґазі живий.

Повернувся і пішов горою по гребені до Чуфут–кале. Не хотілося сьогодні розпочинати ділові розмови. Минав букові безлисті гаї і поляни з промерзлими кущиками жовто–брунькових ялівців; з низин тягло весняним запахом — там уже зеленіла трава, та й на верху хіба що за копичками ялівців сіріли клаптики снігу.

— Сефер Ґазі живий! — повторив ще раз уголос. — Він ще повернеться до мене, хай тільки я зміцнію. А зміцнію тоді, коли народ побачить різницю між мною і моїм попередником. Зніму військовий податок, що наклав Беґадир, відновлю на Перекопі торгівлю сіллю з ґяурами, хай оклигає народ, хай наповнить животи. А тоді піде за мною всюди, куди я захочу. Тоді затисну в жмені Ширінів і Баринів, на першому місці на дивані поставлю погорджуваного Яшлава, і стане він моїм вірним псом. А Туґай–бея назову другом. Людські скарги вислуховуватиму на вулиці і не шкодуватиму своїх щедрот. І пора настане! Крикну я, могутній кримський хакан, на Альмі, і обізвуться на мій поклик волохи з–над Дунаю, молдавани з–над Дністра, дніпровське козацтво. А тоді скажу туркам: «Додому йдіть з усюд: з Кафи і з Ахтіара, із Судака і Керчі!»

Бадьорий настрій охопив Іслам–Ґірея. Згадалися молоді роки, польський полон, тривоги за ханський престол, турецька неволя, і враз рвійною хвилею вдарився в серце спогад… «Ти — хан». Хто сказав ці два короткі слова, що напророкували нинішний день?.. Він і Сефер їдуть з Ак–мечеті до Бахчисарая віддати останню шану покійному Беґадир–Ґіреєві. Сефер Ґазі навчає молодого Іслама державного розуму. А назустріч — дівчина, струнка, тоненька, ще дитина, і прекрасна, як пуп’янок тюльпана на світанку. «Ти знаєш, хто я, дівчино?» — «Знаю, ти — хан…» Звідки вона була? Ага, з Мангушу, Мальвою себе назвала. І він пообіцяв її знайти, коли стане ханом. Та це було давно… Можливо, дотепер і заміж вийшла. Але він обіцяв, його обіцянка мала бути платою за ворожбу. Лукавити з долею не можна. Треба розшукати її і хоч подякувати… Так, у намазний день він прийме прохачів, а Селіма пошле по неї. Хай зажадає від хана, чого сама хоче.

…Після обіду намазного дня Іслам–Ґірей нарядився в легкий одяг воїна і в дивно молодечому настрої, наче й не тяжів над ним тягар ханства, скакав на коні до Апілам–сарая, де мала чекати на нього юна ворожбитка з Мангушу. «Чи прийшла, чи розшукав її Селім? — думав дорогою. — І що сказати їй, чим винагородити? А може, таки спитати, чи не бажає, щоб хан виконав колишню свою обіцянку?» При цій думці ніжне бажання, якого давно не знав, пройняло тіло. Наче юнак, скочив Іслам–Ґірей з коня і рвучко увійшов до селямлика, розсунувши портьєри обома руками.

Посеред кімнати стояла дівчина. Чорні брови збіглися до перенісся, від скронь до підборіддя спливала молочна блідість і ще краще відтінила смоляне волосся і темно–сині очі.

Стояла з відкритим обличчям, непорушна, злегка тремтіла. До неї підходив той суворий і гордовитий хан, що недбало кидає людям на голови мідні монети. Ой, ні, не він…

До неї ступав той самий лицар, якого колись зустріла в Ашлама–дере — з мужнім обличчям, гострим гарячим поглядом, з випнутою вперед бородою…

Іслам–Ґірей торкнувся долонею до її лиця і проказав, ласкаво усміхнувшись:

— Я не можу впізнати тебе, красуне, хіба по твоїх очах, що сині, як води дарданелльські. Бачиш, сповнилося твоє віщування, і я готовий сплатити тобі борг.

— Мідними монетами? — тихо спитала Мальва.

— Я зроблю все, що тільки ти захочеш. Але грошей, пам’ятаю, я тобі не обіцяв… — Іслам торкнувся в хвилевій задумі пальцями до бороди… — Я сказав тобі тоді…

— Ти сказав: «Будеш моєю третьою, але першою дружиною», — докінчила за нього Мальва, не зводячи з хана заворожених очей.

— Це пам’ять розуму в тебе, Мальво, чи пам’ять серця? — спитав Іслам, вражений безпосередністю дівчини.

— Не знаю, не розумію…

— Ти б погодилася стати моєю дружиною?

— О, так! Як же інакше? Я чекала і вірила, бо ці слова сказав мені лицар. Тільки мама нічого не знає…

Хан повернувся до дверей.

— Селіме! — гукнув. — Скачи до Мангушу і привези сюди її матінку. Скажи їй: хан до ніг кланяється матері найчарівнішої у світі красуні і просить прибути до своїх покоїв…

Ним опанувала пристрасть справжньої любові, якої не знав досі.

Він схопив на руки Мальву і пригорнув її до себе.

Вперше в житті відчула Мальва міць і солодкість чоловічих обіймів. Інстинктивний жіночий протест стрепенув нею, вона вихопилася з ханських рук, знесилена і спрагла, як тоді — у сні на Чатирдаґу.

— Ти хан великий і могутній… Та я скоряюся тобі не тому, що ти хан. Я люблю… Благаю, не зроби мене бекечею[147] в гаремі…

— Не бійся, красо моя. Ми завтра ж справимо кябін.[148]