Читати книгу - "Будь дивом"

і доньку — вони зростали, слухаючи розповіді про те, як їхній батько «майже» закінчив навчальний заклад. Леонард вийшов на пенсію 1985 року, а потім переїхав до міста Порт-Шарлотт у Флориді. У віці 85 років він усе ще відчував гіркоту через те, що йому не дозволили здійснити мрію.

А тоді одного разу його син розповів цю історію своїй подрузі Марґарет Ланер. Це так її схвилювало, що вона написала Робертові Ніхоффу — президентові Університету Джона Керролла — і попросила, щоб цей навчальний заклад видав містерові Картору почесний диплом. Том нічого не розповів батькові. Він не хотів пробуджувати марні сподівання.

З’ясувалося, що Леонард не заробив достатньої кількості балів для медичного диплому, який прагнув отримати, але Бет Мартін, заступник декана коледжу мистецтв і наук, порівняла його старі оцінки з каталогами починаючи з 1949 і закінчуючи 1956 роком та з’ясувала, що він мав досить балів для отримання диплома з соціології.

Том зателефонував матері. Він не хотів повідомляти батькові цю новину телефоном, тому що боявся, що таке потрясіння може спричинити ще один серцевий напад.

Коли він сказав матері: «Університет Джона Керролла хоче видати татові його диплом», — жінка розридалась. А коли цю новину почув сам Леонард, він не міг нічого сказати. Просто пішов до своєї кімнати і відкрив скриньку з коштовностями. Він порпався в купі запонок і шпильок для краваток, що їх йому вручали на 10-річчя, 20-річчя, 30-річчя роботи в «Lincoln Electric». Нарешті…

Бурштиновий університетський перстень сяяв, як і тоді.

Він не зміг надіти його на безіменний палець. Після багатьох років намотування електричних котушок його пальці були мозолястими й розпухлими. Леонард надів перстень на мізинець.

Коли ж тієї весни випускники університету — всі 990 — вишикувались у черзі по дипломи, Леонарда там не було. Він уже не міг жити без кисневої подушки і був надто слабким, щоб подорожувати. Але на сцені — у секторі для почесних гостей — сидів його син Рік. Хлопець вийшов уперед, коли назвали ім’я його батька — Леонард Н. Картор.

Диплом, який Леонард мав отримати понад 50 років тому, нарешті його знайшов.

Він став випускником коледжу у віці 85 років.

Випускники Університету Джона Керролла були не єдиними, хто почув його ім’я. Інша група випускників дізналася всю його історію.

Деніз Сан-Антоніо Земан, президент і генеральний директор Фонду Святого Луки, прочитала мою газетну колонку, що була присвячена здійсненню Леонардової мрії. Вона вирішила змінити свою промову, яку мала виголосити на церемонії вручення дипломів у стоматологічній школі Західного резервного університету Кейза. І розповіла випускникам 2009 року, які отримували ступінь доктора стоматології, про Леонарда Чарториського, який також мріяв стати стоматологом 63 роки тому.

Деніз підсумувала весь шлях, що пройшов цей чоловік, починаючи від військової служби під час Другої світової війни і закінчуючи вечірніми заняттями в Університеті Джона Керролла, завірюхою та зневагою до його прізвища. Вона розповіла, як наполегливо він працював, забезпечував свою родину, однак здійснити мрію йому так і не вдалось.

Члени родини Леонарда не могли стримати сльози, коли дізналися, що кожний випускник, який стояв перед здійсненням своєї мрії — стати стоматологом, — почув про їхнього батька. Деніз говорила так:

— Сьогодні, коли ви отримуєте свої дипломи, син Леонарда стоїть на сцені замість свого батька, який надто слабкий для подорожі, щоб отримати свій диплом Університету Джона Керролла. Безіменний палець Леонарда став загрубілим після стількох років роботи, а тому він із гордістю носить перстень на мізинці.

Я прошу вас, випускників 2009 року, тих, хто здійснив свою мрію стати стоматологами, зупинитися на хвилинку й замислитися над історією Леонарда Чарториського. Це історія людини, яка мріяла стояти там, де зараз стоїте ви. Історія людини, для якої життя приготувало інший напрямок, але її мрія — отримати диплом університету — сьогодні здійсниться.

Деніз говорила випускникам про те, що кожна людина, з якою вони зустрілися протягом останніх чотирьох років, з’явилася в їхньому житті невипадково, і байдуже, залишиться вона в ньому на один семестр чи на все життя.

— Можливо, деякі люди, яких ви зустріли на своєму шляху, повинні були дати вам важливий урок. Та й ви самі невипадково з’явилися в житті інших. Ці люди — і пацієнт клініки, якому ви допомогли полегшити біль, і дитина, яка зраділа, отримавши від вас у подарунок свою першу зубну щітку.

Я сподіваюся, що якщо хтось із тих, кого ви зустрінете на своєму шляху, попросить про допомогу, ви згадаєте, що це, можливо, ваш шанс опинитися в житті іншої людини невипадково.

Леонард Картор не зміг стати стоматологом, однак йому вдалося змінити кінець історії свого життя. А ще — вплинути на початок життєвих історій цих випускників, з’явившись у їхньому житті невипадково — на якийсь час або ж назавжди.

Урок 42

Визнач пріоритети

Змагання з надання першої допомоги почалися з того, що кожній рятувальній команді видали аркуш із надрукованим завданням, що його ми мали виконати:

Ваш підрозділ викликають на місце аварії о 15:30 у суботу. Температура повітря приблизно +2 °C, а сніг перетворився на дощ. Коли ви прибуваєте на місце пригоди, то бачите, що автівка врізалася в дорожній стовп, бак із пальним тріснув, і довкола у великій кількості розлилося пальне. Двигун працює як скажений. Довкола збирається великий натовп, і поки ви йдете до машини, бачите таку картину: переднє скло розбите перед пасажирським сидінням. Жертва № 1, водій авто, напівлежить, схилившись на кермо. У нього глибока рана, що тягнеться через перенісся і з правого боку носа до щоки, помірна кровотеча. Він майже непритомний; права нога сильно деформована в районі гомілки, і кровотеча в цьому місці серйозна. Поки ви працюєте з постраждалим, він намагається щось вам сказати.

Постраждалий № 2 — пасажир автівки — знепритомнів і привалився до правих дверцят автомобіля. У нього розсічена рана (завдовжки трохи більш ніж 10 см) на чолі коло лінії росту волосся, сильна кровотеча. Обидві кисті деформовані.