Читати книгу - "Бляшаний барабан"

Але той Бебрин поцілунок мав означати для мене дуже багато. Політичний розвиток наступних років підтвердив його слова: доба процесій зі смолоскипами й парадів перед трибунами настала.

Так само, як я дослухався до порад пана Бебри, матуся, зі свого боку, взяла близько до серця частину застережень, на які не скупився Сиґізмунд Маркус, повертаючись до них щочетверга під час наших відвідин Цойґгауз-пасажу. І хоч матуся й не поїхала з Маркусом до Лондона, — особисто я проти такого переїзду не дуже б і заперечував, — але вона все ж таки лишилася при Мацераті, а з Яном Бронським зустрічалася не часто, принагідно — на Тішлєрґасе Яновим коштом або за сімейною грою в скат, який обходився Янові чимдалі дорожче, бо той щоразу програвав. А Мацерат, на якого поставила матуся, на якого вона, прислухаючись до поради Маркуса, зробила ставку, не подвоюючи її, у тридцять четвертому, тобто досить рано усвідомивши силу порядку, вступив до партії, хоч піднявся там лише до керівника осередку. З приводу цього підвищення, що, як і решта незвичайних подій, стало приводом для ще одного сімейного вечора за картами, Мацерат уперше надав своїм застереженням, які він і доти не раз висловлював Янові Бронському через його роботу на Польській пошті, трохи суворішого характеру — в них уже навіть вчувалося занепокоєння.

А загалом змін сталося небагато. Із цвяха над піаніно зняли похмурого Бетговена — подарунок від Грифа, — і на той самий цвях почепили напоказ Гітлера з таким самим похмурим поглядом. Мацерат, який серйозної музики не любив, хотів був спекатися того глухого композитора зовсім. Але матуся, що була глибоко закохана в повільні пасажі бетговенських сонат, дві чи три з них розучила на домашньому піаніно у ще повільнішому темпі, ніж було вказано в нотах, і час від часу набринькувала їх, наполягла на тому, щоб Бетговена перечепили на інше місце — якщо не над канапою, то принаймні над мисником. Так і дійшло до одного з найпохмуріших протистоянь: Гітлер і геній висіли тепер один навпроти одного, поглядали один на одного, бачили один одного наскрізь, але щоб тішитись один одним, то ні, не тішились.

А Мацерат помалу скуповував собі уніформу. Якщо мені не зраджує пам'ять, почав він із форменого партійного кашкета, якого любив носити навіть за сонячної погоди та ще й з ремінцем, що натирав йому підборіддя. Якийсь час він одягав до того кашкета білі сорочки з чорною краваткою або штормівку з нарукавною пов'язкою. А коли купив першу коричневу сорочку, то вже за тиждень йому скоротіло придбати ще й брудно-коричневе ґаліфе та чоботи. Матуся була проти, й минуло знову ще кілька тижнів, поки Мацерат нарешті зібрав увесь комплект.

Нагода вбратися в ту уніформу траплялась по кілька разів на тиждень, однак Мацерат обмежувався лише участю в недільних маніфестаціях на Травневому лугу поряд із спортивною залою. Зате вже тут він виявляв залізну волю, навіть коли погода була собача, а брати до уніформи парасольку рішуче відмовлявся, і нам досить частенько випадало чути від нього слова, що невдовзі стали його гаслом. «Служба — це служба, — казав щонеділі вранці Мацерат. — А горілка — це горілка». Потім, приготувавши на обід печеню, лишав матусю саму, а мене ставив у прикре становише, бо Ян Бронський, зорієнтувавшись у новій політичній ситуації, що складалася щонеділі, й поки Мацерат стояв у зімкнених лавах, робив по-цивільному однозначні візити моїй самотній матусі.

А мені не лишалось нічого іншого, як ушиватися з дому. Я не мав наміру ні заважати обом отим на канапі, ні підглядати за ними. Отож як тільки один мій батько — той, що в уніформі, — зникав з очей, а другий, цивільний — цього я вже тоді називав своїм імовірним батьком — ось-ось мав надійти, я під власний барабанний дріб вирушав з дому в бік Травневого лугу.

Вам, мабуть, кортить знати, чи неодмінно треба було йти саме на той луг? Повірте мені на слово: в неділю у порту нічого путнього не відбувалося, гуляти в лісі я не зважувавсь, а те, що було всередині в церкві Серця Ісусового, мене тоді ще не цікавило. Щоправда, лишалися ще скаути пана Ґрефа, однак, сказати по щирості, товкотнеча на Травневому лугу була мені миліша, ніж ота скута скаутська еротика. Навіть якщо тепер ви назвете мене попутником.

Виступав там або Ґрайзер, або ґауляйтер Льобзак, який керував навчанням. На Ґрайзера я ніколи не звертав аж такої уваги, він був надто поміркований, і згодом його замінили одним метким баварцем на прізвище Форстер, який і став ґауляйтером. Зате Льобзак був такий, що міг замінити й самого Форстера. Авжеж, якби Льобзак не був горбатий, то тому чолов'язі з Фюрта не легко було б зачепитися в портовому місті. Партія гідно поціновувала Льобзака, вбачаючи в його горбі ознаку високого інтелекту, тож і поставила його керувати навчанням. І справу свою він знав.

Коли Форстер тільки те й робив, що раз у раз викрикував зі своєю огидною баварською вимовою: «В обійми райху!», то Льобзак більше приділяв уваги подробицям, розмовляв усіма данцизькими говірками, розповідав анекдоти про Болєрмана й Вульсуцького, вмів знайти спільну мову і з портовими робітниками в Шіхау, і з простими людьми в Орі, і з мешканцями Емауса, Шідліца, Бюрґервізена й Прауста. Слухати, як цей невеличкий чоловік, чий горб коричнева форма особливо увиразнювала й ніби аж підносила, розмовляє з поважними, бундючними комуністами чи відповідає на кволі вигуки окремих соціалістів, — це була просто насолода.

Льобзак був чоловік дотепний, жарти свої він видобував із горба й називав його на ім'я, бо людям таке завжди до вподоби. Він, мовляв, скорше згубить свого горба, ніж комуна зіпнеться на ноги. Від самого початку було очевидно, що горба свого Льобзак не згубить, що горб сидить міцно, отож правда на боці горба, а з ним — і на боці партії, з чого випливає, що горб — це ідеальна основа для будь-якої ідеї.

Ґрайзер, Льобзак, а згодом і Форстер щоразу виступали з трибуни. Йшлося про ту трибуну, яку мені так розхвалював малий пан Бебра. Через це я довгенько вважав Льобзака, коли він, горбатий і обдарований оратор, виходив на трибуну, за Бебриного посланця, який, вбравшись у коричневу форму, захищає з трибуни його, а по суті, й мою справу.

А власне, що воно таке, ота трибуна? Цілком незалежно від того, для кого й перед ким її споруджують, вона в будь-якому разі