Читати книгу - "Століття Якова"

Зашурхотіла шматина. Ольга, чути було, носом потягла повітря, шморгнула.

– А мамі твеї скіко тоді було?

– Тридцять п’ять. Тридцять шостий ішов...

– Розведена була ци замужем? – О, Яків добре знав цю інтонацію доччиної цікавості.

– Вона в мене взагалі-то...

Чулося, що новоявленій його доньці нелегко вимовляти слова.

– Взагалі-то мама в мене... Вона була «синьою панчохою»...

– Як то? – здивувалася Олька.

– А так, Олю, що в науці сиділа... Раз, у студентські роки як обпеклася, то... Душа наче заморозилася... Вчила студентів, статті писала... А тоді...

Яків не зміг стримати зітхання. Олька те почула.

– Вам щось подати, тату?

Яків не відповів. Збагнув – тре’ мовчати. Від почутого щось млосно стало.

– Спить, – сказала Олька зовсім біля нього, а тоді тихіше, до лікарки звертаючись: – Ходімо, на дворі пуговоримо.

– Ходімо.

Вони вийшли, а Яків став переварювати почуте.

Пригадав тую жіночку. Аякже, чом би й нє... Килько разів приходила тоді. Перший раз із тими студентами, а потім два ци три рази сама. Худа-худа, аж світилася. Тридцять п’ять літ... Він би й усі сорок дав. Лице гостродзьобе, очі сумні якісь й вигаслі. Він ще тоді думав – ци хто не вмер у цеї професорки, чи чоловік до другої пушов. А бач... Все про село розпитувала, про історії всілякі сільські, як їх там... як у нех гуворять, якісь чудернацькі слова випитувала. З маринарки[26] та туку сміялася. Зі слова «любовальниця». Якось тоді мовби ожили неїні очі. Дак іще раз прийшла, до самого вечора просиділа, навіть чарочки наливки його малинової пійнула. Він ще думав, ци не прувести до школи, де вони й ночували, бо ж вона не тутешня, ще заблудиться або пес нападе. Сказала, що сама найде дорогу, вона вже вулиці їхні запамнятала. Так, вроді, по-їхньому й сказала.

А наостанок подякувала, ще й чмокнула його в щоку. Затишно мені у вас було, Якове Платоновичу, ось як сказала. Али щоб щось між ними було, то Яків би й не подумав про таке... А бач... Чого ж вона так дочці наклепала на нього?.. Та ще й перед смертю...

Тут він пригадав те слово...

Легенди...

Про легенди їхні питала...

Ну, такі сільські побрехеньки...

А сама... Що ж йому робити? Ци не признаватися, що чув та й по всьому... Так Олька ж першою не витримає.

Сказати правду? Вийде, що од дочки одмовляється... Дивні ці люди...

«Скико ж то дохтурка в нашому силі? – подумав Яків. – Та літ двайціть, як не більш. Коле вже так їй мати наговорела, чого ж досі теє в собі таїла?»

Він пригадав – не раз і не два, та мало не кожного тидня навідувалася пані дохтурка до нього за останні десять літ. За здоровля переживала. Найстаршого пацієнта, казала. А виходить, не тико за здоровля пацієнта...

І мовчала. А він все думав, на кого їхня дохтурка схожа...

Що ж у неї на душі було... Ким його вважала, того, що батьком своїм рахує... Чого ж неїна мати назвала його, Якова, батьком?..

Серце Якова знову наче стислося. Але не боліло. Чогось на диво легко стало й на душі, й на... Так, на серці... Перестали тиснути лещата... Він став пригадувати, як звали тую жінку. Христофорівна... Христофорівна, точно.

6

Через три тижні після того удару Яків уперше звівся на ноги. А наступного дня й на подвір’я видибцяв. Вдихнув прохолодне осіннє повітря. Аж голова з незвички попливла. Землю притрусив легкий сніжок, недарма ж сказано, що Михайло на білому коні приїжджає. А Михайла за два деньочки й було.

Тут і Олька, як пізня зеленичка, коло нього, де не візьмися, виросла.

– Тату! Вам ще не мона.

– Мона, – сказав Яків. – Ци ти мині вже й дихати заборониш?

– Ну що ви таке каете, таточку?

– То не мішай. І не галайкуй.

– О, вже й галайкуй...

Олька вдавано сердилася, але очі її сміялися.

А наступного ранку вона мовила, переконавшись, що батько таки добре ходить:

– Типерка щось можу вам сказати, тату.

Яків одказав, що знає, що вона там має відкрити, який такий секрет, під трьома замками схований. Бо чув, як вони теє звєстіє у мішок ховали та рядном накривали.

– І що ж ви-те знаєте? – Олька аж тремтіла вся од нетерплячки.

– Дохтурка наша – моя дочка.

– Безсовісний ви-те, таточку, – сказала Олька. – А ми-то щитали, що ви-те спите.

– Мовчи, сороко! Поклич ліпше дочку мою найменшу, Вєрку.

– Не Вєрку, а Вікторію, – поправила Олька. – Ви-те ще єї так назвіте в очі. Вєрка!

– Як хочу, так і називатиму, – Якову завше подобалося дражнити найменшу дочку.

Ци типерки не найменшу?

«Хай буде, як має бути», – подумав Яків.

– Вікторія, запомните, тату, – сказала Олька. – Вікочка. Вікуся, отако звати мою сестричку.

– Біжи вже, – звелів Яків.

І вона побігла. І привела, та не одну дохтурку, а з чоловіком – фізкультурним вчителем. Були обійми й докори, що етико літ не признавалася. А від Вікторії, що йому хвилюватися не можна.

– Пробачте, тату, – сказала Вікторія. – Спершу якось... Боялася я. А взагалі – я дурна. Ой, дурна, тату.

«Тату» вона вимовляла легко й невимушено.

І припала всім тілом.

Яків подумав, що не раз вона те слово вимовляла. Може, в думках, а може, й на самоті.

...Пригадав, як тидень тому спитав: а як вашу маму звали?

Вона геть спалахнула.

– Нащо вам? – та насторожено так.

– У такої доньки повинна бути гарна мама, – сказав Яків.

– Ларисою звали мою маму. А я називала мамою Лесею.

– Гарне ім’я, – схвалив Яків.

...Типерка думав, що він таки щасливий. Бо якби не та підслухана розмова, то чи й викарабкався б, ци й відпустила б чорна бабушенція...

А ввечері познайомився з новим своїм онуком – Богданком. Хлопець був веселий і, видно, трохи шалапутний. Внучка Тетянка вчилася на першому курсі університету.

Добре було Якову того вечора.

«Затишно мені було з вами», – враз почув тихі жіночі слова.

7

Той похід на могилки[27] Яків робив кожнісінького року за два тидні до року нового. І тепер мусив зробити. Хоч Олька попередила – я сама навідаюся і к’яти положу, все, як годиться. Нє, захитав Яків головою,