Читати книгу - "Народження Сталевого Щура"

були джерелом нечисленних технологій, наявних на цій планеті. Технології, які, настільки я знав, повністю монополізовані військовими. Я напружив пам’ять, щоб пригадати довгу лекцію Слона з геополітики й економіки. Розв’язання наших проблем ось-ось мало зринути в моєму мозку, коли в лісі пролунала стрілянина.

Я разом із усіма подався вперед, щоб роздивитися знесиленого гінця, розпростертого на траві. Капо Дімонте стояв до нього спиною, потрясаючи кулаками в небо:

— Це удар у спину — атака на фортецю, поки я в поході. Хто здатен на таку підлість?! Цей сучий син Доссія, ось хто! Ми виступаємо зараз. Марш-кидок! Назад! Додому!

Похід, який мені ніколи не хотілося б згадувати. Ми відпочивали лише тоді, коли виснаження валило з ніг. Пили якусь воду, зводилися на ноги й ішли далі. Потреби нас бити чи спонукати не було, бо всі розуміли: треба поспішати. Родина капо, його багатство — усе залишилось у фортеці під охороною лише невеликого загону. Кожен із нас був зацікавлений повернутися якнайшвидше так само, як і наш командир, тому що наше вбоге майно теж зберігалося там: зброєносці охороняли наші бідні пожитки. Дренг, якого я заледве знав, але вже почувався відповідальним за його життя. І Слон. Якщо фортецю візьмуть, що з ним станеться? Нічого, він старий чоловік, незагрозливий, зовсім не ворог їм.

Я розумів, що це не так. Одначе, переконуючи себе, намагався трохи заспокоїтися. Слон — раб, який утік. Відомо, яка доля таких рабів на Спіовенте. Ще води, трохи їжі вдень, потім похід усю ніч. На світанку я помітив, що наше військо розтягнулося на багато кілометрів. Я, молодий, здоровий і стурбований, опинився попереду. Тепер міг зупинитися і трохи перепочити, перевести подих. Попереду на дорозі я вгледів двох чоловіків, які вискочили з кущів і зникли за пагорбом.

— Он там! — вигукнув я. — Вартові! Нас побачили!

Капо вистрибнув зі свого вагона й побіг у мій бік.

— Двоє чоловіків. Ховалися тут. Вони помчали до фортеці.

Дімонте скреготів зубами від безсилої люті:

— Ми не можемо наздогнати їх у нашому теперішньому стані. Доссію попередять, він устигне втекти.

Капо глянув на своє розпорошене військо й підкликав офіцерів.

— Ти, Баркусе, зоставайся тут, почекаєш, доки підтягнуться всі, підготуєш рапорт. Я беру всіх дужих чоловіків. Хай скористаються моєю машиною. Ми прямуємо вперед!

Я виліз на дах, щойно машина рушила вперед. Солдати, схопившись за неї, бігли поряд. Парова машина шкварчала і швидко пихкала паром, поки ми вишкрібалися на пагорб і спускалися зі схилу. Звідти вже було видно фортечні башти, з яких валив дим. Коли ми оминали наступний вигин пагорба, зустрілися з групою людей, які відступали, розмахуючи зброєю і стріляючи.

Ми не сповільнилися. Паровий двигун відчайдушно верещав, ми ревли у відповідь, лють штовхала нас уперед. Але ворог утік. Нам лишилося споглядати, як війська запасу приєдналися до решти нападників і всі разом відплили озером на веслових човнах. Дорога через греблю порожня. За нею проступали зламані ворота, над якими курів дим. Я був біля капо, коли ми посунули вперед. Довгі дошки лежали на місці зламаного мосту, сам міст, напівпіднятий, висів на ланцюгах. У пробоїнах з’явився солдат, хитаючись, він підняв меч, вітаючи нас салютом.

— Ми відбили їх, капо, — сказав він і вийшов до нас понівеченим мостом. — Вони зламали ворота й увірвалися у двір, але ми стримували їх біля башти. Вони лаштувалися підпалити зовнішні двері до того, як утекти.

— Як леді Дімонте, діти?

— З ними все гаразд. Скарбниця також неторкана.

Проте солдатські казарми — позаду внутрішнього двору, не в башті. Я метнувся туди на чолі тих, хто теж це усвідомив, переліз через зруйновані ворота. Там побачив багато трупів. Неозброєні зброєносці, зарубані під час нападу. Оборонці виходили з башти, серед них повільно йшов і Дренг. Його одяг просяк кров’ю, кров укривала й сокиру в руці, але його самого, здається, не поранили. Я зазирнув йому в очі та прочитав там глибокий сум. Дренгу не довелося нічого казати, я й так усе осягнув. Утім, він усе-таки вимовив ті слова:

— Мені шкода. Я не міг їх зупинити. Він мертвий, наш старий. Мертвий.

Розділ 26

Слон лежав на ліжку із заплющеними очима. Наче спав. Але він уже ніколи не прокинеться, ніколи. Дренг загорнув його в мою ковдру до підборіддя, розчесав волосся й умив обличчя.

— Я не міг перенести його під час атаки, — розповідав Дренг. — Він був такий важкий і хворий. Його рана на спині виглядала жахливо: чорна, шкіра навколо гаряча. Старий наказав мені залишити його, бо він помре в будь-якому разі. Говорив, як не вони, то якась «фекція» доконає його. Але вони не мали його чіпати, неозброєного…

Мій друг, мій учитель, убитий цими тварюками. Він вартував більше, ніж половина населення цієї гнилої планети. Дренг поклав руку мені на плече, але я скинув її, сердито відвернувшись. Тоді Дренг дістав невеликий пакунок.

— Я вкрав шматок паперу, — промовив він. — Старий хотів написати вам, тож я вкрав для нього.

Що тут скажеш. Я розгорнув пакунок, і на підлогу випав макет дерев’яного ключа. Я підняв його, а потім глянув на папір. План фортеці зі стрілкою-вказівником на кімнату, з обережності названу «Кімната слави». Біля плану дрібним, але зрозумілим почерком накидано повідомлення.

Я не дуже добре почуваюся, тож, боюся, не зможу сказати тобі це особисто. Зроби металеву копію ключа, відімкни скарбницю. Удачі, Джиме. Приємно було з тобою познайомитися. Будь хорошим щуром.

Під словами підпис. Я прочитав ім’я, перечитав його ще раз. Не Слон, жодного псевдоніма з тих, які він використовував протягом життя. Мій учитель зоставив мені найціннішу спадщину — своє справжнє ім’я. Тепер я єдина людина у Всесвіті, яка знатиме його справжнє ім’я!

Я вийшов із казарми й сів на сонці, несподівано відчувши нелюдську втому. Дренг приніс мені чашку води. Я навіть не уявляв, наскільки хочу пити; випив усе та попросив іще.

Це кінець. Слон відчував наближення темряви, проте непокоївся щодо мене. Думав про мене, коли його смерть уже стояла на порозі.

Що тепер? Що робити зараз?

Утома, біль втрати, каяття — все навалилося на мене. Навіть не усвідомлюючи, що відбувається, я завалився на бік і заснув на тому сонці. Коли прокинувся, вже минув полудень. Дренг, згорнувши свою ковдру й поклавши її мені під голову, сидів коло мене.

Говорити не було про що. Ми поклали тіло Слона