Читати книгу - "Бойня номер п'ять"

Отаке.

«Якщо вас колись занесе в Коуді в штаті Вайомінг, - вигукнув Біллі Піліґрім з-поза своєї білої ширми, - скажіть, що ви - до Буйного Боба».

Лілі Рамфурд пересмикнулася і далі вдавала, що вона читає писання Гаррі Трумена.

* * *

Пізніше того ж дня Біллі відвідала його дочка Барбара. Вона була на ліках, і в неї був такий самий скляний погляд, як і в бідолахи Едґара Дербі, коли його в Дрездені вели на розстріл. Лікарі нашпигували її пігулками, щоб вона могла хоч якось функціонувати, в той час як її батько ледве дихав, а мати померла.

Отаке.

З нею були лікар і медсестра. Її брат Роберт покинув поле битви у В'єтнамі і тепер летів додому. «Тату, - гукнула вона навмання, - тату?..»

Але Біллі тоді перебував за десять років від того часу, в 1958-му. Він оглядав очі хлопчика-дауна для того, щоб прописати йому окуляри. Поруч сиділа хлопчикова мати, яка була перекладачем між сином і Біллі.

«Скільки крапок ти бачиш?» - запитав у нього Біллі.

* * *

А потім Біллі помандрував у часі туди, де йому було шістнадцять років і він чекав у приймальні лікаря. Його палець рознесло від інфекції. В кімнаті, крім нього, був лише один пацієнт - якийсь зовсім старий дідусь. Цей стариган потерпав від шлункових газів. З нього, немов із гармати, рвалося пердіння, а після того він гучно відригував.

«Вибачте», - звертався він до Біллі. І зразу ж робив те саме. «О Боже, - казав він, - я знав, що старість - не радість...» І він хитав головою: «Але ж я не уявляв, що це буде така нерадість».

* * *

Біллі Піліґрім розплющив очі у вермонтській лікарні й не зрозумів, де це він опинився. Поруч із ним сидів його син Роберт, який не спускав з нього очей. На синові була форма славетних «зелених беретів». Роберт мав коротку зачіску, його волосся нагадувало щітку солом'яного кольору. Роберт був поголений, чистий, охайний. На його грудях були бойові ордени - «Багряне серце», «Срібна зірка» та «Бронзова зірка» з двома смугами.

І це був той самий хлопець, який позавалював усі свої шкільні іспити, в шістнадцять був алкоголіком, який водився з місцевою шпаною і якого заарештували за те, що на католицькому цвинтарі він повалив сотні надгробків. А тепер його не можна було впізнати. На його поставу було любо дивитися, його черевики блищали, штани були відпрасовані, й він був зразковим командиром.

«Тату?..»

Біллі Піліґрім знову заплющив очі.

* * *

Біллі був такий немічний, що навіть не пішов на похорон своєї дружини. Хоча на той час, коли її ховали в Іліумі, він уже був при тямі. Після того він майже нічого не казав, новина про смерть Валенції не викликала в нього особливої реакції, повернення Роберта з війни для нього пройшло непоміченим, ну і так далі. Одне слово, всі вважали, що він тепер перетворився на овоч. В родині обговорювали перспективу операції, але не тепер, а потім, якесь хірургічне втручання, яке б поліпшило циркуляцію крові в мозку.

Але насправді ця апатія була лише ширмою. За нею ховався розум, який булькав, пінився і спалахував від ідей. Він подумки писав листи і накидав стислий план лекцій про літаючі тарілки, про те, чому не варто зважати на смерть, і про справжню сутність часу.

* * *

Професор Рамфурд був переконаний, що голова у Біллі більше не варить, тому він не боявся, що той його почує, і казав зовсім жахливі речі. «Чому вони не дають йому здохнути!» - запитав він у Лілі.

«Я не знаю», - відповіла та.

«Хіба ж це людина? Лікарі мусять лікувати людей. Вони мусять відправити його до ветеринарів або до садівників, що обрізають дерева. Хай вони займаються ним. Подивися на нього! Й це наша медицина називає життям! Як чудово, ге?»

«Я не знаю», - сказала Лілі.

Якось Рамфурд розмовляв з Лілі про бомбардування Дрездена, і Біллі чув ту розмову. З Дрезденом у Рамфурда була маленька заковика. Його однотомна історія авіаційних частин Сухопутних військ США у Другій світовій війні мислилася як скорочений варіант «Офіційної історії авіаційних частин Сухопутних військ у Другій світовій війні». Але у двадцяти семи томах «Офіційної історії» не було майже нічого про бомбардування Дрездена, хоча ця операція і скінчилася неперевершеним успіхом. Ступінь цього успіху всі ці роки, що минули після війни, лишався таємницею, проте не для всіх, а лише для американського народу. Німці, звичайно, про це знали, і росіяни, що окупували Дрезден після війни і які й досі залишаються там, теж про це знають.

* * *

«Американці нарешті почули про Дрезден, - раптом оголосив Рамфурд, двадцять сім років після бомбардування. - Багато хто з них знає, що там було набагато гірше, ніж у Хіросимі. Тому я мушу щось зазначити про це у своїй книжці. З погляду офіційних джерел Військово-Повітряних сил це абсолютно нова інформація».

«А чому вони так довго про це мовчали?» - запитала Лілі.

«Боялися, що наші слабодухи, - пояснив Рамфурд, - почнуть скавучати, мовляв, а чи треба було все це робити».

І тут Біллі подав свій сповнений розуму голос. «Я там був», - сказав він.

* * *

Рамфурдові було важко серйозно сприймати Біллі, тому що для Рамфурда Біллі так довго був повним казна-чим, що він уже подумки поховав його і викинув з голови. І тепер, коли Біллі сказав щось дуже чітке і доречне, Рамфурдові вуха відмовилися це сприйняти. Для них це була якась бридня, мовлена незрозумілою мовою, яку не варто вивчати. «Що він сказав?» - спитав Рамфурд.

Лілі була змушена перекладати для нього те, що сказав Біллі. «Він сказав, що він там був», - пояснила вона.

«Де він був?»

«Я не знаю», - відповіла Лілі. «Де ви були?» - запитала вона в Біллі.

«В Дрездені», - відповів Біллі.

«У Дрездені», - переповіла Лілі Рамфурдові.

«Та він просто повторює все, що ми кажемо», - пояснив Рамфурд.

«А-а ...» - сказала Лілі.

«Це в нього ехолалія».

«А-а ...»

* * *

Ехолалія - це ментальна хвороба, при якій хворий безтямно повторює те, що кажуть здорові люди, які є довкола нього. Але в Біллі не було ехолалії. Просто Рамфурд для власного спокою торочив, що в Біллі саме такий діагноз. Рамфурд мислив на військовий манір: для тих, хто звик марширувати