Читати книгу - "Інтернат"

затим притримує ногою двері, витискається весь, опиняється на вулиці, щулиться від дощу, зауважує Пашу, бреде до нього. Старий офіцерський кашкет із відірваною кокардою, темна шинель залізничника, точніше — залізничниці, з жіночого плеча, у руках — пакети із супермаркету, в пакетах, наскільки можна зрозуміти, так само пакети, купа порожніх пакетів, змотаних і перекручених, мов кишки. І на ногах у нього, на чорних від пилу кросівках, теж намотані прозорі пакети, ніби лікарняні бахіли. Чорні нігті, чорні зуби, тягуча посмішка. І глибокі зморшки на веселому обличчі. Ага, і ще борода. Як у Карла Маркса. І волосся лізе з нього, лежить на плечах, осипається, мов глиця з ялинки, що простояла в теплій кімнаті до весни. Ставить на землю пакети з пакетами, дістає з кишені недопалок, затискає його своїми чорними зубами та пхається лицем просто до Паші:

— Ей, служивий, — кричить, — вогню дай.

— Не курю, — зверхньо відповідає Паша й аж втискається в стіну. Треба йти, думає, все, треба йти.

Але старого таким не проймеш. Він уже обставляється своїми пакетами з пакетами, дощ холодно світиться в його бороді, як роса в серпневих травах. Спрямовує на Пашу свого чорного нігтя й радісно повторює:

— Дай, служивий!

І так упевнено він це говорить, що Паша мимоволі тягнеться до кишені й знаходить там відібрану в малого запальничку. Старий далі тягнеться до нього писком, ніби цілуватись хоче. Паша схиляється, ловить мертвотний запах гнилизни й старості, підносить долоні, прикриваючи запальничку. Короткий спалах вогню на мить вихоплює з нічного тла пошерхлі губи, і набряклу, як у небіжчика, шкіру, та безумне жовте око, що дивиться на нього з-під опущеної брови. Але вже за мить вогонь гасне на вітрі. Старий, втім, устигає глибоко затягнутись, мовби втягує в себе все довколишнє тепло. Затримує дихання, важко видихає, потому знову спрямовує на Пашу свого чорного нігтя.

— Шо, — сміється, — навалюють наші?

— Навалюють, — відповідає Паша неуважно, не знаючи, як відчепитись від цього божевільного з його пакетами.

— Навалюють, — задоволено повторює старий. — Наші можуть.

— Можуть, — не сперечається Паша.

— Можуть, — радісно сміється старий.

— Ага, — ще раз погоджується Паша.

— А шо ж ваші не відповідають? — раптом питає його старий.

Паша здригається, дивиться на старого й розуміє, що ніякий він не божевільний, що все він чудово розуміє, в усьому він прекрасно розбирається. І Пашу бачить просто наскрізь. І старий теж бачить, що Паша все чудово розуміє, тому дивиться уважно, прискіпливо, з жовтою ненавистю в очах. Паша нервує, не знаючи, що робити, поправляє пальцем окуляри, втискається в стіну. Приглушити його треба чимось, думає, дивлячись на старого, просто взяти й приглушити. І погляд його поступово важчає, остигає, мов земля під зимовим дощем, і він повільно, повільно кладе запальничку назад, до кишені, але старий перехоплює цей його рух і навіть у темряві помічає, як змінився в Паші погляд, і коли мовчанка між ними стає зовсім нестерпною, раптом відкидається назад і починає хрипко сміятись.

— Да, служивий! — сміється захлинаючись. — Отак от! Ага!

І сміється так відчайдушно, що Паша теж не витримує й починає посміхатися. Старий натомість аж кашлем заходиться — нутряним, отруйним, так що Паша знову втискається в стіну. Старий відкашлюється, переводить подих, заспокоюється.

— Дощ який, а? — питає його старий все так само весело. — Тобі куда?

— На станцію, — відповідає Паша.

— Це там, — старий упевнено тицяє нігтем у темряву. — Он там, бачиш? Це Полярна.

Паша дивиться в темряву. Вона рухається й пульсує. І жодних зірок там, ясна річ, немає. Є натомість уся та каламуть, яка вже котрий день висить над містом, обтяжує його, наповнює його собою. Скільки потрібно ще часу, аби все це закінчилось? — думає Паша, розглядаючи навскісні потоки. Скільки часу потрібно, аби все це зникло під водою? Час зупинився, нічого не лишилось, нікого не шкода. Я ніколи не зможу звідси вибратись, ніхто не зможе звідси вибратись живим, усі залишимось тут, усі поляжемо під цією мертвотною водою. Паша згадує все, що бачив за ці два дні, всі вимучені очі й перекручені злістю обличчя, всі хрипкі від зневоднення голоси, всі розхитані безсонням постаті, весь холод і всю вологу, і його раптом починає піднуджувати — і від того, що перемерз, і від того, що дуже хочеться їсти, і від старого, який пахне смертю, так, ніби розкладається просто тут, у дощових потоках.

— Бачиш? — питає старий. — Бачиш її?

— Не бачу, — відповідає Паша.

— Правильно, — погоджується старий. — Правильно, немає там нічого. — І говорить, як у гарячці, тицяючи пальцем у темряву: — Два товарняки з тілами. Два вагони, служивий. Сам бачив. На моїх очах. Нічого немає. Нікого не шкода.

Бере пакети, тягне, підставляє голову під дощ, зникає за рогом.

День третій

Схожий на рибалку, що за цілий день так нічого й не піймав: дощовик, під ним камуфляж, на ногах гумаки. Черево висить, як торба в листоноші. З халяви чобота стримить нагай — щоб ніхто не сумнівався, з ким має справу. Крутить великою стриженою головою, кричить, командує. Але ніхто не слухає. Бійці довкола метушаться — не так, аби щось зробити, як просто, аби зігрітись. Підкочують під вокзальні сходи чорну від диму польову кухню, розпалюють, прогрівають їжу. Дощ не припиняється з ночі, не вщухає, заливає вогонь. Бійці витягують звідкись великий намет із рекламою місцевого пива, напинають над кухнею, самі теж забиваються всередину. Алєксєй Єлісєіч стоїть під холодним січневим небом і не знає, як бути далі: залізти в намет — і опинитись на рівних із підлеглими, втратити авторитет, так би мовити, чи залишитись на вулиці — й остаточно промокнути. Важкі холодні краплі стікають товстими неголеними щоками. Стоїть і злісно обзиває бійців. А ті у відповідь теж обзиваються, аж зрозуміло стає, що це в них така манера спілкування — занадто емоційна, чи що.

Як у подружжя, що живе разом не перше десятиріччя: всі пристойні слова давно закінчились, для комунікації лишились прокльони й прокляття. Не мовчати ж тепер, правда?

Паша з малим вибираються в зал очікування. Проштовхуються крізь натовп, поближче до вікон. За вікнами, повернувшись до бійців, надривається Єлісєіч. Що кричить — не почуєш, але жестикулює так енергійно, що все зрозуміло. Дим із кухні розбивається дощем, стелеться землею. Менше за все хочеться виходити з будівлі вокзалу назовні, під дощ. Жінки в залі стоять, туляться одна до одної, припадають до вікон. Так, ніби дивляться кіно без звуку. У головній ролі Єлісєіч. Великий німий. Розмахує руками, погрожує кулаком, загрозливо показує поглядом кудись за