Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

За даними дослідників, клімат атлантичного періоду голоцену, на який в основному припадає доба неоліту в Україні, був теплішим і посушливішим за сучасний. Територія України тоді, мабуть, займала дві ландшафтні зони: лісостепову і степову.

Для лісостепової зони характерним є чергування безлісного простору та значних масивів лісу, що розташовані не тільки долинами річок, а й на вододілах. До втручання людини ліси займали не менше 50 % площі. Друга частина цієї зони становила луговий степ. Домінуючий ландшафт лісостепу — хвиляста рівнина з густою мережею річкових долин та балок. Лісостеп володіє великими запасами тепла та вологи, родючими ґрунтами, що створює сприятливі умови для розвитку рослинності та тваринного світу. Запас зоомаси тут у середньому складає 500 кг на гектар, що перевищує зоомасу степу в 5 разів.

В атлантичний період голоцену у лісостеповій зоні України були сприятливі умови для розвитку широколистяних лісів. У Західній частині вони складалися з липи, дуба, граба, на півночі до них долучалася береза. У підліску зростали ліщина та грабинник. На заході відомий дикий виноград. Серед мешканців лісостепу були тури, тарпани, лосі, кабани, зубри, ведмеді, зайці, вовки, лисиці.

Для степової зони, на відміну від лісостепу, характерний постійний дефіцит вологи. Влітку випадає біля 75—85 % опадів, але за умов високих температур уся ця кількість випаровується. За сучасними даними, кількість атмосферних опадів від північного кордону степової зони до південної змінюється від 430 до 150 мм. Дефіцит вологи зростає з півночі на південь, підсилюючись різницею у кількості зимових опадів, які зменшуються у тому ж напрямку більше ніж удвічі — з 90 мм на півночі степу до 40 мм на півдні. Загалом, з урахуванням кількості опадів і випаровування їх залежно від температури та сили вітру, посушливість південних районів у шість разів перевищує північні. Змінюється і рослинність степу, яка визначається також кліматичними умовами. Запаси фітомаси від північних кордонів степу зростають з 28 до 48 т на гектар та скорочуються до 9 т на її південних кордонах. Центр степової зони є оптимальним по комбінації тепла та достатньої кількості опадів.

Особливістю степів України вважається літня посуха, пов'язана з випаданням основної кількості опадів восени та навесні. Тут, порівняно зі східними районами, багато рослин-мезофітів і менше — ксерофітів з великою підземною фітомасою. Це робить українські степи більш вразливими та легко реагуючими на зміни клімату. Невелика кількість ксерофітів з розвиненою кореневою системою не може перешкодити укоріненню деревної рослинності, що при підвищенні вологості сприяє її легкому доступу на степові території та розширенню лісостепової зони у південному напрямку.

Однак природно-кліматичні умови протягом атлантичного періоду голоцену не були незмінними. Фахівці простежують ряд коливань вологості та температури. Судячи з сучасних знань, у другій половині VI тис. до н. е. фіксуються найзначніша для атлантичного періоду посуха та потепління клімату, коли температури були вищі за сучасні, а вологість — менша. Найсильніша аридизація проявилась у східних районах України, значно менше зачепивши її західну частину, що зумовлено зростанням континентальності клімату в Україні у східному напрямку. Через уже зумовлені особливості своєї рослинності українські степи, на відміну від східних сусідів, безпосередньо реагують на зміну клімату. В умовах аридизації почалося остепнення лісостепових районів. У Північному Причорномор’ї та в Приазов’ї, мабуть, розповсюдилися посушливі або ж сухі степи, у південних районах сучасного лісостепу — різнотравнозлакові степи.

Лише у середині V тис. до н. е. відмічено зростання загальної зволоженості клімату, що призвело до скорочення степової смуги, поширення лісів униз по долинах річок аж до Чорного та Азовського морів. Кордони лісостепу, мабуть, наближалися до сучасних. Але вже в останній чверті V тис. до н. е. відбувається поступова аридизація, що сягає максимуму, певно, наприкінці V тис. до н. е. З початку IV тис. до н. е. знову посилюється зволоженість клімату, і у другій чверті настає досить вологий період, коли кордони степу та лісостепу наближаються до сучасних, а у степовій смузі складаються сприятливіші умови для проживання населення, ніж раніше.

Зміни природно-кліматичних умов значною мірою впливали на господарчу діяльність давнього населення, що примушувало його пристосовуватися до оточуючого середовища. Важливу роль у цьому пристосуванні за доби неоліту відігравали міграції, які значно змінювали етнокультурну ситуацію на терені України. Для її дослідження, крім природно-кліматичних умов, необхідно зважати на відносну хронологію пам’яток та археологічних культур, що випливає із взаємодії традицій або імпорту окремих предметів. Абсолютні дати більшості пам’яток України прив’язані до дат буго-дністровської та трипільської культур, матеріали яких мають радіокарбонні визначення і хронологію яких добре розроблено.

Перехід до неоліту передусім відбувся в степовій зоні і південних районах сучасного лісостепу, котрі найбільшою мірою терпіли від глибокої аридизації наприкінці VI тис. до н. е. В басейнах Південного Бугу та Дністра мезолітичні анетівсько-гребениківські мешканці, пристосовуючись до цих умов природного оточення, виробили нові традиції життєдіяльності. Цей процес, а також досить жваві стосунки з неолітичним кримським населенням суміжних територій привели до формування нового етнічного угруповання, котре залишило пам’ятки так званої буго-дністровської культури. Остання виділена та вивчена В. Н. Даниленком і названа за територією розповсюдження її поселень[58].

Переважна більшість пам’яток цієї культурно-історичної єдності була розташована по долинах великих річок, мала порівняно невеликі розміри і відповідно незначну кількість матеріальної культури. На думку В. М. Даниленка, це були сезонні стоянки, що влаштовувалися на мисах або островах у місцях давніх порогів. Найархаїчніші поселення неолітичних мешканців на Південному Бузі були засновані у третій чверті VI тис. до н. е., коли вже були сформовані місцеві традиції виготовлення знарядь праці та зброї, однак, як свідчать матеріали нижнього шару поселення Заньковці у Вінницькій області, їхні мешканці ще не використовували глиняний посуд.

Аридизація, що охопила Східну Європу наприкінці VI тис. до н. е., ймовірно, викликала міграцію у Подністров’я населення з Карпато-Балканського регіону, котре мало комплексне землеробсько-скотарське господарство, розвинуте виготовлення кераміки і мешкало у великих стаціонарних поселеннях. Насамперед це були носії кришської та керешської археологічних культур.

Так, з кінця VI до середини V тис. до н. е. простежується помітний вплив племен кришської культури на дністровське населення, де, незважаючи на генетичну єдність цього населення з мешканцями неолітичних поселень Південного Бугу, починають формуватись локальні розбіжності у вигляді матеріальної культури, що дало фахівцям підставу виділити бузький та