Читати книгу - "Матінка Макрина"

Аж одного ранку — бік мій майже був загоєний, а отже, мабуть, поволі закінчувалася весна року тисяча вісімсот сорок третього — сестра Вавжецька, наймиліша моя захисниця, справжній Самсон у рясі василіянки, вийшла на монастирське подвір’я, нібито радісно плеснула в долоні й крикнула нам: Дорога, дорога нам стелиться! Браслети привезли.

Я визирнула – і справді, під муром купкою лежали кайдани; зо дві години нас заковували, цього разу уважно добираючи, так, аби нас можна було гнати: здорову з калікою, слабку із сильною, ту, якій очі викололи, з тією, якій ногу зламали. Вєрьовкін, що всім цим керував, час від часу хапався за голову та брудно лаявся; насправді з нас, катованих жертв, важко було нормальну колону ув’язнених скласти. Сибір, — шепталися ми тільки між собою, — нас на Сибір женуть. І впівголоса, у такт молотів, що заковували нас у кайдани, співали ми гімн до святого архангела Михаїла, аби він нас вів на жертву безпечним шляхом, аби доброю стежкою нас на місце страти допровадив.

Через Двіну нас переправили поромом; було тепло, але від кайданів і від води тягнуло холодом, а я дивилася на берег, що зникав у нас за спиною, і думала про останні місяці, які спливли, як води Двіни, від ночі нашого приниження. Про те, як монашки глузували з нас, закривавлених, що ледве трималися на ногах, як глумилися з Господа, як одна, свій палець зашкарублий виставивши, встромила його в рану однієї з моїх сестричок, аж та від болю знепритомніла, зі словами, що хоче відчути те, що відчув святий Тома, встромляючи палець у Христовий бік. І про те, як Вєрьовкін, побачивши нас усе ще не наляканими, так розлютився, що аж черевиком копнув об стіну, й одному дякові крикнув: Диви, диви, я добити це хробацтво не можу… Вони не їдять, не п’ють, але поглянь, які вони товсті, як здоров’ям від них пашить. Можна подумати, що вони на калачах вигодувані! Скажу тобі, — він обернувся до дяка, а з розлюченого червоного обличчя спадали краплі поту, як із запаленої свічі, — скажу тобі, що кожна з них диявола має в собі й той диявол за неї страждає!

Але вже минуло чимало часу після ночі нашого приниження, коли нас, здоровіших, постійно на важкі роботи гнали, а тим, кому викололи очі, зануривши у вічну темряву, наказали лише скубати вовну та з тієї вовни робити панчохи. Вечорами, вільні від каторжної роботи, ми сідали з ними, а коли в котроїсь зі зрячих виривався жалісливий плач, наші невидющі заспокоювали її, кажучи, що відколи земного світу в усій його бридоті й мерзенності не бачать, відтоді ясніше бачать світ досконаліший, божественний.

В один із вечорів затуркотіли по дворі колеса карети — ми подумали, що це переслідувач наш, Семашко, але то був найсправжнісінький ксьондз — Котоський, францисканець, колишній капелан молоді в корпусі кадетів, що єдиний залишився в Полоцьку, коли звідти вигнали всіх францисканців і бернардинців; не одна з нас, побачивши цю просту, сувору, брунатну сутану, сльозу зронила, не одна руки до молитви склала: ось у морі єретиків нас, урешті-решт, провідує справжній католицький ксьондз; не одна теж одразу ж побігла з просьбою по причастя, однак він, усміхаючись нам, благословляючи, над нашою нещасною долею побиваючись, небагато говорив про справи душі. Привіз нам, як він сказав, милостиню, тобто шматок сала, цілі буханки пахучого свіжоспеченого хліба, а крім того, ще й рублі. Врешті, залишивши більше їжі, ніж нам, призвичаєним до постування, було потрібно, пообіцяв, що відтепер провідуватиме нас частіше. І дотримав слова — за кілька днів він знову приїхав, що ми не знали навіть, чи він тільки йому відомими способами виборов у Семашка дозвіл на такі візити, чи, може, зовсім крадькома до нас приїздив, користуючись вічним пияцтвом монашок і челяді. Так чи інак він був, був із нами наш пастир із цілими кошиками сала та хліба. Отче, — крикнула одна з моїх сестричок, — отче найлюбіший, це для тіла, а що для душі? Чи несеш ти нам таємну сповідь і причастя? А він, за своїм звичаєм, широко усміхнувся і промовив: є дещо і для душі; підкріпіть тіла свої, а душу ми зараз потішимо. Дуже нетерпляче, з мріями про те, що зараз до Божого столу приступимо, як колись, прибрали ми на раз-два їжу зі столу, сіли навколо ксьондза Котоського й питаємо: Що ж ти нам, отче, привіз? А він дістав з подорожньої торби дві книжки, акуратно поклав їх на стіл, перехрестився і сказав: Спостерігаю за вашим стражданням та приниженням і не можу не вболівати за вашу долю. Але не може також мене печалити й ваша темнота; я маю враження, що це звичайна бабська впертість, і ви самі не знаєте її причин… ще б котрась із вас знала вчені книги, займалася теологією, школу закінчила… Від несподіванки та суму я ні слова не могла із себе видобути, як і інші сестри, ми лише мовчали. А тут одна вишивальниця, друга економка, одна праля, друга замітачка, одна співає, друга за худобою ходить, і ви проти своїх єпископів, які півжиття витратили на теологічні роздуми, над Томою Аквінським посивіли, над Августином Блаженним полисіли, а на Оригені зуби з’їли вщент, тепер будете бунтувати! А чи Святе Причастя в одній формі, чи у двох формах — все одно, і це від Христа, і те від Христа, Унія та православна віра — тим більше все одно. Тут, — він потрусив книжками, які нам приніс, — все розтлумачено так, що навіть найупертіші збагнуть.

Ми мовчали.

Він почитав нам трохи з однієї книжки, трохи з другої. Жодна — ані пари з вуст. Якщо Унія та православна віра — це те саме, треба, врешті-решт, повірити Семашкові: під одним монархом одна віра, це найсвятіша річ. А ви немовби блекоти об’їлися, вперті, як ослиці. Чи ви не бачите, що тут про ваші душі мова? Ви перед Господом грішите. Не лише переді мною, вашим отцем, істинним католиком, який бажає вашого спасіння, не лише перед Семашком, вашим єпископом, а й перед самим Господом!

Після цих безбожних слів, де Боже ім’я він згадував намарне, всіх нас, остовпілих, немовби одним дрожем пронизало; сестри на мене поглянули, а я закричала: Ой, добродію, добродію, хто тебе прислав? Він трохи зрадів, що я йому, врешті-решт, відповіла, усміхнувся навіть люб’язно та солоденьким голосом, солоденьким аж до нудоти, каже: Господь мене послав