Читати книгу - "Безчестя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він не потрапляє на гачок.
— Хай там як, яким би не був принцип, для твоєї аудиторії він видався занадто незрозумілим. Вони думали, що ти просто напускаєш туману. Тобі слід було спершу потренуватися. Що ти збираєшся робити з грошима? Вони не забрали твою пенсію?
— Я отримаю назад те, що вклав. Збираюся продати будинок. Він занадто великий для мене.
— А що робитимеш із вільним часом? Шукатимеш роботу?
— Я так не думаю. І так маю силу-силенну справ. Я дещо пишу.
— Книжку?
— Правду кажучи, оперу.
— Оперу! Оце так новина. Сподіваюся, вона принесе тобі купу грошей. Ти не плануєш перебратися до Люсі?
— Опера — це просто хобі, щоб було чим зайнятися. Вона не принесе грошей. І — ні, я не переберуся до Люсі. Невдала ідея.
— Чому ні? Ви з нею завжди добре розумілися. Щось сталося?
Її розпитування нав’язливі, але Розалінд ніколи не переймалася своєю настирливістю. «Ти спав у моєму ліжку десять років, — якось сказала вона, — чому в тебе мають бути від мене секрети?»
— Ми з Люсі й досі добре розуміємося, — відповідає він. — Але не настільки добре, щоб жити разом.
— Історія твого життя.
— Так.
Западає тиша — вони обоє подумки споглядають історію його життя, кожен зі своєї дзвіниці.
— Я бачила твою дівчину, — каже Розалінд, змінюючи тему розмови.
— Мою дівчину?
— Твою коханку. Мелані Ісаакс — хіба її не так звуть? Вона грає у виставі в Театрі на причалі. Хіба ти не знав? Тепер я розумію, чому ти за нею впадав. Великі темні очі. Привабливе тіло, як у маленької ласки. Суто твій тип. Ти, мабуть, думав, що це буде чергова гулянка, твій черговий грішок. А тепер подивися на себе. Ти викинув життя коту під хвіст, і заради чого?
— Розалінд, я не викинув своє життя. Не верзи дурниць.
— Але ж викинув! Ти втратив роботу, заплямував своє ім’я, друзі уникають тебе, ти ховаєшся на Торранс-роуд, як черепаха, що боїться висунути голову з панцира. Люди, котрі не варті навіть того, аби зав’язувати тобі черевики, глузують із тебе. Сорочка на тобі непрасована, стриг тебе бозна-хто, і ти став… — Вона уриває свою тираду. — Ти закінчиш, як один із тих нещасних стариганів, які нишпорять у смітниках.
— Я закінчу в ямі в землі, — каже він, — так само, як ти. Як і ми всі.
— Досить, Девіде, я й так засмучена, не хочу з тобою сперечатися. — Вона збирає свої пакунки. — Коли тобі набридне хліб із варенням, зателефонуй мені, я приготую тобі поїсти.
Згадка про Мелані Ісаакс вибиває його з колії. Він ніколи надовго не заплутувався з жінками. Коли стосунки завершувалися, він залишав їх позаду. Але в історії з Мелані залишилася якась незавершеність. Глибоко всередині він зберігає її запах, запах своєї самиці. Чи пам’ятає вона теж його запах? «Суто твій тип», — сказала Розалінд, котра точно має знати. А раптом їхні шляхи знову перетнуться, його і Мелані? Чи спалахнуть знову почуття, підказуючи, що їхній роман ще не віджив своє?
Утім, навіть сама ідея ще раз спробувати з Мелані здається божевільною. Чому б вона мала розмовляти з чоловіком, котрого засудили за її переслідування? Та й узагалі, що вона про нього подумає — бовдур із чудернацьким вухом, нестриженим волоссям і пожмаканим комірцем?
Шлюб Хроноса[100] і Гармонії[101] — протиприродне явище. Якщо відкинути всі гарні слова, саме за це й мав покарати його суд. Засуджується за спосіб життя. За протиприродні діяння: за розповсюдження старого сімені, виснаженого сімені, сімені, що не пожвавішає, contra naturam[102]. Якщо старигани заграбастають молодих жінок, яке майбутнє чекає на людство? Ось таке було підґрунтя для його звинувачення. Половину художніх творів написали про це: молоді жінки борються за те, щоб вирватися з-під тиску стариганів, заради цілого людства.
Він зітхає. Молодь в обіймах одне одного безтурботно занурюється в чуттєву музику. Ця країна не для стариганів. Схоже, він чимало часу витрачає на зітхання. Каяття: прикра нота для того, щоб згаснути.
Ще два роки тому Театр на причалі був холодним заводом-складом, де, очікуючи, поки їх відправлять за море, висіли туші свиней і волів. А тепер це модний розважальний заклад. Лур’є приїжджає пізно й сідає на своє місце, коли світло вже тьмянішає. «Нестримний успіх, повернення на прохання публіки», — саме так повідомляється в афіші про нову постановку «Заходу сонця в салоні “Глобус”». Декорації тепер більш стильні, режисерська робота професійніша, головну роль грає інший актор. Утім, п’єса, з її грубим гумором і неприхованим політичним підтекстом, здається йому такою ж нестерпною, як і раніше.
Мелані зберегла свою роль Ґлорії, перукарки-новачка. У рожевій сукні в східному стилі поверх простакуватих золотих колготок, із кричущим макіяжем на обличчі та копицею буклів на голові вона шкандибає сценою на високих підборах. Її репліки передбачувані, однак вона спритно вимовляє їх у потрібну мить зі скиглячим капським акцентом. Загалом вона впевненіша в собі, ніж раніше, — правду кажучи, вона добре грає роль і безумовно талановита. Чи можливо, що за ті місяці, поки його не було, вона подорослішала й знайшла себе? Те, що мене не вбиває, робить мене сильнішим[103]. Можливо, суд був і для неї судом; можливо, вона теж страждала й пройшла крізь це.
Йому хотілося б отримати знак. Побачивши його, він зрозумів би, що робити. Якби, приміром, цей абсурдний одяг згорів на її тілі в холодному потаємному полум’ї і вона з’явилася б перед ним, стала розкритою таємницею лише для нього, така ж оголена й досконала, як тієї останньої ночі в колишній кімнаті Люсі.
Люди, що відпочивають довкола нього, рум’яні, зручно влаштовані у своїй огрядній плоті, насолоджуються п’єсою. Їм подобається Мелані-Ґлорія; вони хихотять з її непристойних жартів та відверто регочуть, коли персонажі обмінюються наклепами й образами.
Попри те, що він їхній земляк, йому не вдалося б почуватися серед них більшим чужаком, більшим самозванцем. Та все ж, коли вони регочуть над репліками Мелані, він не може стримати припливу гордощів. «Моя!» — хотілося б сказати йому, повернувшись до них, так наче це його донька.
Із давно минулих років без попередження зринають спогади; про дівчину, котру він підібрав на шосе N1 за Тромпсбурґом і підвіз, двадцятирічну дівчину, туристку з Німеччини, котра подорожувала самотою, засмагла й укрита пилюкою. Вони доїхали аж до Тоувс-рівер і зупинилися там у готелі; він нагодував її та переспав із нею. Він пригадує її довгі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Безчестя», після закриття браузера.