Читати книгу - "Сестри крові"

— Чому саме ви? — запитав Лукаш.

— Ну, може, через той клаптик паперу, який я викрав у Празі, на якому ребе Льов Єгуда Бен Бецалель вивів кров’ю одне тільки слово «amet» — «істина». Якщо його вкласти до вуст Голема, він оживе й буде виконувати мою волю. А може, йдеться про інші мої грішки. Але облишмо Інквізитора. Я хочу випити за мого дорогого гостя Ульріха, який спричинився до того, що Голем заворушився вже поважніше, аніж досі. Річ у тім, що той клаптик паперу вже давно вицвів, там узагалі важко щось розібрати, хоча він не втратив своєї магічної сили. Його треба було оживити, вдихнути в цей папірчик силу. Ульріх це зробив — він поклав його собі до вуст і так ходив з ним кілька годин, і віще слово ожило! Воно знову увиразнилося! Його знову добре видно! Тому піднесімо наші келихи за нашого дорогого Ульріха!

Ми всі з радістю випили, але я помітила не надто задоволений вираз Франца, і коли настала черга нового тосту, я сказала:

— А тепер треба випити за Франца, який знайшов Ульріха в далекому Перу, переконав його приїхати сюди й привіз цілого й неушкодженого!

Ну, нарешті! Франц розцвів. А що? Він був для мене завжди симпатичним, добрим і потульним. Друзів треба цінити, ким би вони не були, бо з віком друзів більше втрачаєш, аніж здобуваєш. Так казав мені Кеведо, і його слова для мене залишилися в пам’яті.

Повернулися ми додому пізно, нічний сторож саме виспівував свою щовечірню пісню:

Гей, панове гуспударі,

Вже десєта на дзиґарі.

Гасьте світло, хойці спати,

Бо знов зраня тре вставати.

Наступного дня в полуднє завітав бургомістр Ґрозваєр і з порогу запитав:

— А можна довідатися, що за гість до вас завітав?

— Чого це раптом вас зацікавили мої гості? — здивувався Лукаш.

— Аякже ж! Місто напередодні війни. Я мушу все знати.

— Її звати Юліана.

— І хто вона вам?

— Давня знайома. З Падуї. Помагала мені в венеційському шпиталі.

Я була нагорі, але все чула, вагаючись, чи варто спуститися, а чи й без мене обійдеться.

— Кажуть, вона схожа на того убивцю, якого ви раніше пригріли біля себе, — не відступав бургомістр. — І кажуть, що вона його сестра. У мене питання: чи знає вона, де її брат?

— Вона не бачила свого брата багато років.

Бурґомістр скривився, зробив кілька кроків по аптеці й промовив:

— Я хотів би це почути з її вуст.

— Добре. Айзеку, поклич Юліану.

Коли я спускалася сходами у своїй розкішній сукні, Ґрозваєр аж рота роззявив, невідомо чи від захвату, чи від усвідомлення цієї неймовірної схожості «сестри» з «братом».

— Моє шанування, пане бургомістре, — привіталася я. — Чим можу допомогти?

Бурґомістр повторив своє запитання. Я, не зморгнувши оком, відповіла:

— Ми близнюки з моїм горопашним і дуже нестриманим братом. Але він авантюрист, вже віддавна шукає мілітарних пригод на свою шпагу й свою голову. Я з юнацтва його не бачила, тільки чутки до мене доходили. Я, власне, приїхала, почувши від одного капітана, що Лоренцо подався до Львова. Але щойно тут я довідалася, що він начудив. Мені він не залишив жодної звістки, бо не сподівався мене. Я мушу висловити свої глибокі співчуття щодо втрати вашого сина...

— Ого! — отетерів він. — Тільки приїхали і вже знаєте, кого ваш брат підступно заколов?

— Про це знає весь Львів.

— Але рекомендацію, де саме зупинитися, він вам залишив? — Ґрозваєр прискалив око. — Ви ж не подалися до гостинниці, а відразу до аптеки. Та й зустрічали вас вірні друзі вашого брата.

— Це збіг обставин, бо пана аптекаря я знаю віддавна. А брат вважає, що вчинив правильно, помстившись за нашу сестру там, де закон не діяв. Убивці були відомі, але ви їх, — тут вже мене понесло, — ви, пане бурґомістр, їх покривали. Ви вважали, що смерть повії не вартує вашої уваги. Але це була смерть нашої сестри. Яка стала повією не тому, що прагнула цього, а через жахливі обставини. І я не виправдовую мого брата, але коли не діє закон міста, діє закон дикого лісу. І брат, чемно чекаючи на закон, врешті не витримав і відімстив. Ваш син нічим не кращий за решту ґвалтівників і вбивць. Таким його виховали ви, втовкмачивши, що йому все дозволено, бо він золота молодь Львова, і ви його за будь-яких обставин витягнете з гною. Насправді це ви вбивця і ґвалтівник. Ви перегній, на якому виросли виплекані вами будяки цього злочину. Ви так само мусите бути покарані. І будете, бо Господь усе бачить.

Я це випалила похапцем, не звертаючи уваги на те, як хто реагує, але я бачила, що Лукаш ошелешений, бо жодним чином не бажав би собі такого ворога, як бурґомістр, а сам бурґомістр аж піною сходив, і руки в нього трусилися. А однак він швидко опанував себе, бо більше був зайнятий впізнаванням мого голосу, він мружив очі й уважно прислухався до кожного мого слова, але голос був інший, м’який, оксамитний, і нічим не нагадував голос Лоренцо. Незадоволено щось бурмочучи під ніс, він ушився.

Розділ 11

Облога Львова почалася.

5—9 жовтня 1648 року

Найманих вояків поставили в найслабшому місці на лінії між Краківськими воротами й Босяцькою фірткою. На вежі Успенської церкви розмістили три великі гармати, окрім кількох менших, вежу мали боронити монахи та євреї, яким також виділили для оборони частину східного боку аж до бернардинського монастиря. Євреїв озброїли, крім пістолів та рушниць, списами, сокирами, косами й вилами. До них долучився й Айзек, що змайстрував собі чотири самопали й позапихав за пояс, а в руки взяв вила. На груди почепив шмат грубої бляхи, на голову вдягнув шолом, якого купив у вояка, котрий покидав Львів. Через такий грізний вигляд Айзека настановили сотником над єврейським ополченням. Він питав у Лукаша:

— Як гадаєте? Чи ставши сотником, я й далі можу воювати з вилами, чи ліпше би