Читати книгу - "Бог Дрібниць"

За розпорядженням Маммачі до кімнати Чако, розташованої у східній частині дому, влаштували окремий вхід, щоб об’єкти його Потреб не швендяли через дім. Вона ж потай тицяла їм гроші. Вони брали, бо потребували. Мали-бо дрібних дітей і стареньких батьків. Або чоловіків, які всі свої заробітки протринькували у забігайлівках. Такий стан речей Маммачі підходив, бо, на її переконання, платня проясняла ситуацію. Відмежовувала секс від кохання. Потреби від почуттів.

Марґарет-кочамма, втім, була зовсім іншого поля ягода. Змоги з’ясувати напевне в Маммачі не було (хоч одного разу вона таки спробувала намовити Кочу-Марію перевірити, чи немає на простирадлах плям), тож їй залишалося лише сподіватися, що Марґарет-кочамма не збирається відновлювати інтимні стосунки з Чако. Поки Марґарет-кочамма гостювала в Аєменемі, Маммачі намагалася впливати на її почуття, запихаючи гроші у кишені суконь, які та залишала в кошику для брудної білизни (іншого способу вплинути на ті почуття вона не бачила). Марґарет-кочамма ніколи грошей не повертала просто тому, що ніколи їх не знаходила. Всі кишені перед пранням звично витрушував дгобі Аніян. Маммачі мала б, звісно, про це знати, але воліла тлумачити мовчання Марґарет-кочамми як безмовну згоду брати платню за послуги, що їх — принаймні в уяві у Маммачі — та надавала її синові.

Як наслідок, Маммачі тішилася можливістю вважати Марґарет-кочамму лише ще одною шльондрою, дгобі Аніян тішився щоденним прибутком, і тільки сама Марґарет-кочамма, звичайно, ні сном ні духом ні про що не підозрювала.

З жердини над колодязем подала голос, стріпнувши ржаво-червоними крилами, нечупарна з вигляду шпорцева зозуля.

Ворона вкрала шматок мила, який взявся бульбашками просто у неї в дзьобі.

У темній, закіптявілій кухні Кочу-Марія стояла навшпиньках і глазурувала високий, двоповерховий торт («Ласкаво просимо додому, наша Софі-моль»). Хоч жінки-християнки сирійського віросповідання в ті часи ходили вже здебільшого в сарі, Кочу-Марія далі вдягала білу, без жодної плямки блузку-чатту на піврукава і з гострим вирізом та біле мунду, зібране ззаду у щось схоже на фалдисте віяло. Велика частина цього віяла ховалася, щоправда, під безглуздо недоречним синьо-білим картатим фартухом, який їй доводилося за наполяганням Маммачі носити в домі на манір покоївки. Кочу-Марія мала короткі, товсті передпліччя, подібні на сосиски пальці і широкий м’ясистий ніс із розширеними внизу ніздрями. Від носа до підборіддя опускалися обабіч дві глибокі складки, які відділяли цю частину обличчя від решти і перетворювали на таку собі окремішню мордочку. Голова в неї була непропорційно велика. Вона нагадувала зародок, який накивав п’ятами з якоїсь біологічної лабораторії, де зберігався у слоїку з формаліном, а з роками тільки розтовстів і трохи позбувся зморщок.

Вологі банкноти Кочу-Марія тримала в ліфчику, яким туго стягувала свої не надто християнські груди, намагаючись зробити їх якомога пласкішими. У вухах мала масивні золоті сережки кунукку. Мочки порозтягувалися й обважнілими петлями бовталися навколо шиї, а сережки обсіли їх довкіл, ніби веселі діти — каруселю. Права мочка колись таки порвалася, і її зашив тоді доктор Верґезе Верґезе. Проте Кочу-Марія далі носила свої кунукку, бо якби зняла їх, то звідки було б людям знати, що, попри скромну роботу кухарки (сімдесят п’ять рупій на місяць), вона — справжня сирійська християнка, вірна церкви святого апостола Томи? Не з пелаянів, пулаянів чи параванів, а з доторканних, християнка з вищих каст (куди християнство просочилося, мов чай з пакетика у воду). Ні, краще вже зшити зайвий раз порвані мочки.

Тоді Кочу-Марія ще не спізналася з телевізійною наркоманкою, яка дрімала в ній усередині. З палкою шанувальницею Галка Гоґана. На той час вона ще й телевізора в очі не бачила, то й зроду не повірила б у існування чогось такого, як телебачення. А якби хтось став переконувати її, що воно, телебачення, справді існує, подумала б, що з неї просто знущаються. До всіляких побрехеньок про те, що діється у світі, Кочу-Марія взагалі ставилася з осторогою. Найчастіше вважала, що це так навмисне пробують зробити з неї посміховище — через її неосвіченість, а раніше й легковірність. Послідовно поборюючи свою недосконалу природу, Кочу-Марія тепер уже зовсім мало кому вірила на слово. Коли за кілька місяців перед тим, у липні, Рахель розповіла їй, що американський астронавт на ім’я Ніл Армстронґ ходив по місяці, вона лише саркастично розсміялася, а тоді сказала, що малаяльський акробат на ім’я О. Мутачен ходив перекидом по сонці. З олівцями в носі. Вона була готова визнати, що американці, хай уже, існують, хоч зроду-віку не бачила жодного на власні очі. Ба навіть припускала, що хтось і справді може відгукуватися на таке геть безглузде ім’я як Ніл Армстронґ. Але ходити по місяці? Ні, дзуськи. Не переконали її і розмиті сірі світлини, надруковані в газеті «Малаяла Манорама», яку вона не могла прочитати.

Вона була певна, що Естине «Et tu, Кочу-Маріє» — то груба англійська лайка. На її думку, це означало щось схоже на «Кочу-Марія — чорномаза мавпа». Тож вона затамувала образу і лише чекала слушної нагоди, щоб на нього поскаржитися.

Закінчивши глазурувати височенний торт, Кочу-Марія закинула голову і витиснула рештки поливи собі на язик. Безконечні колечка шоколадної зубної пасти — на рожевий язик Кочу-Марії. Коли Маммачі покликала її з веранди («Кочу-Маріє! Я чую машину!»), відповісти вона не могла, бо мала повний рот поливи. Проковтнувши, провела язиком по зубах, а тоді піднесла його до піднебіння і кілька разів прицмокнула, ніби з'їла щось кисле.

Далекий блакитний шум авто (повз автобусну зупинку, повз школу, повз жовту церкву й угору вибоїстою червонястою дорогою поміж каучуковими деревами) відгукнувся приглушеним гомоном і в тьмяних, закіптюжених приміщеннях «Райських маринадів».

Маринування (а разом з ним і вичавлювання, нарізання, кип’ятіння, помішування, розтирання, соління, сушіння, зважування та закупорювання) нараз припинилося.

— Чако-саар ванну[39], — розійшовся шепіт, а з ним і новина. Перестали стукати ножі. На велетенських сталевих деках залишилися недокраяними овочі. Самотні гіркі гарбузи, розполовинені ананаси. З пальців поскидали кольорові напальки з гуми (барвисті, схожі на веселі товстошкірі презервативи). Промариновані руки вимили і повитирали до яскраво-синіх фартухів. Неслухняні пасма волосся запроторили назад під білі хустки. Мунду, які попідтикали були під фартухи, розправили. Хряснули, самі по собі зачиняючись на пружинах, сітчасті фабричні двері.

Й обіч під’їзної доріжки, в затінку тамариндового дерева біля старого колодязя, вишикувалося у зеленавій спеці мовчазне військо у синіх фартухах.

Через ті сині фартухи і білі хустки скидалося воно на купку ошатних синьо-білих прапорів.

Ачу, Джозе, Яко, Аніян, Елаян, Куттан, Віджаян, Вава, Джой, Суматі, Аммал, Аннамма, Канакамма, Лата, Сушіла, Віджаямма, Джоллікутті, Моллікутті,