Читати книгу - "Східний синдром"

новенького «пріуса», поруч вигинав хребет Держпром і біліла будівля обласної адміністрації. «Присягаю вірно служити українському народу…» — шепотіли його губи, повторю­ючи текст. Грудневе сонце несміливо облизувало бруківку, і виструнчене тіло промерзало наскрізь під натиском крижаного вітру.

Коли закінчилася офіційна частина і родичі та друзі кинулися обіймати новоспечених патрульних, Макс залишився стояти сам-один. Йому нікого було стиснути в обіймах. На мить він відчув свою зайвість, непотрібність на цьому святі. Він заздрив тим, хто ділив свою радість із близькими людьми, заздрив чи не найперше в житті, бо що б він не робив, яких би зусиль не докладав, щастя, підтримка та кохання не належали до тих сфер, на які людина має вплив.

Як би Максим зараз не гнав від себе думки про Олю, зараз її відсутність відчувалася особливо гостро. Він злився на неї, думаючи, як вона могла кинути його самого, коли всі його думки досі — про неї. Найгіршим було те, що він навіть не знав, де її могила, не міг прийти й поговорити, розповісти, як він живе, чи то пак намагається жити. Егоїстичне бажання — забути її, відпустити нарешті, як відпускають повітряну кульку, — заволоділо ним повністю. У цьому він бачив своє спасіння після зболених вісімнадцяти місяців.

Хвилина слабкості, ностальгії і болю — і Максим опанував себе. Не думати. Не згадувати. Не жити минулим. Сього­дні перше чергування. Нове життя починається. Життя, у якому на зміну амбітним цілям прийшла одна мета — дихати, бачити, слухати, відчувати. Просто жити, не ставлячи собі умов, не пнучись зі шкіри. Навчитись нарешті шукати насолоду в малому, не плануючи далеко наперед і не зазираючи в майбутнє. Іти далі, не озираючись.

— Максе, іди до нас, зробимо «селфачок», — покли­кала його дівчина у формі й дзеркальних сонцезахисних окулярах.

Він зрадів, хоч і не показав того, а лише посміхнувся своєю фірмовою кривою усмішкою — після першої зустрічі з «ополченцями» міміка обличчя у нього була порушена — і неквапливо рушив до колег.

Дівчину, яка його кликала, звали Аліною. Відтепер вона була його напарницею на чергуваннях. Аліна махала йому рукою з червоним манікюром, а її туга руда коса виблис­кувала на сонці, контрастуючи з темно-синьою тканиною куртки. Висока, майже врівень Максу, із прозорими зеленими очима, веснянкувата й завжди усміхнена, вона наче зійшла зі сторінок модного журналу. Навіть зимова форма, яка робила всіх дівчат пухкенькими, не змогла додати їй кіло­грамів — така вона була тендітна.

Про неї, як і про кожну красиву жінку, ходило безліч чуток. Подейкували, що раніше вона працювала моделлю за кордоном, що має багатого чоловіка (хоча обручки на її безіменному пальці ніхто не бачив), що її батько був замом якогось міністра в уряді Азарова і, вступивши в поліцію, вона цим самим хоче заробити для нього індульгенцію. Максим не вірив жодній із цих пліток, та й перевіряти їх правдивість не прагнув — його стосунки з Аліною були навіть не дружніми, а суто робочими, формальними. Лише тиждень тому, коли стало відомо, що вони будуть напарниками, кожен вирішив зробити крок назустріч, аби визначити, чи спрацюються вони разом. Вечірня кава в кав’ярні біля собору, її приглушений сміх і третя порція торта за вечір, яку вона швидко видзьобала крихітною вилочкою, — і Максим сам незчувся, як розповів їй усе. Про дитинство, батька і мрії. Про Туреччину і про Олю. Про війну.

Тоді Аліна враз посерйознішала, зашморгала носом, очі її заблищали.

— Мій батько зараз воює під Мар’їнкою. Коли дізнався, що я теж хочу піти, сказав: «Не смій. Мати не витримає». Залишилась тільки поліція, хоч я й не вірила, що пройду. Хоч тут буде з мене якась користь, принаймні я на це сподіваюсь.

Після вечора взаємних відвертостей їхні стосунки потеп­лішали, перетворившись на майже дружні.

Максим спостерігав, як швидко Алінині пальчики ков­зають екраном смартфона, перетворюючи окремі літери на підпис під їхнім спільним селфі в «Інстаграмі». «Оця красунька й оцей герой АТО — тепер напарники», — прочитав Макс, коли вона тицьнула йому під носа викладену світлину.

— Ну все, фотофакт задокументували, — щасливо засміялася Аліна, порахувавши сердечка під фото. — Пора працювати. Ти як, готовий?

— Як піонер, — відповів старим радянським жартом.

— Шилов, ти що — був піонером? Ото ти такий старий? Може, ти ще й Леніна бачив? — підколола, знову засміялася, показавши щербинку між передніми зубами, і Максим уперше подумав, яка вона гарна, хоч і не подобається йому як жінка.

З Аліною дихалося легко. Вона, така природна у своїй жіночності, могла одночасно бути «своїм у дошку» хлопцем. У Макса не виникло навіть думки порівнювати її з Олею. Для нього вона була подругою, напарницею, класною дівчиною, та аж ніяк не жінкою, здатною розворушити його, закохати в себе. Утомившись від свого добровільного трауру, він прагнув сильних емоцій, яких колись зазнав із Олею. Але їх не було — у житті стояв повний штиль.

Робота заковтнула його повністю. Ранні підйоми та пізні повернення, нічні й денні чергування, нескінченна кава в пластянках, побутові сварки, розбій та хуліганство, самотні сонні вихідні в орендованій квартирі. Максим волів би працювати ще більше, аби менше залишатися наодинці з собою. Робота й сон були його порятунком. Він не часто кудись виходив, а якщо й проводив вечір десь у барі, нових знайомств не заводив. Було кілька побратимів з АТО, яких він завжди радий був бачити, хоч зустрічі з ними були нере­гулярними, як от із «Федею», — та й по всьому. Помітив, що вік і війна зробили його похмурим, підозрілим саміт­ником, який нізащо не зізнається, що потребує спілкування й підтримки. Випадок із Ритою був винятком, що лише підтвердив правило: менше зайвих контактів із незнайомцями — менше проблем від них. Аліна фактично була єдиною жінкою, з якою він зараз підтримував спілкування.

Новий 2016 рік він зустрів на самоті. Стояв на площі Свободи, пив дешевий глінтвейн з одноразового горнятка й дивився, як миготить вогнями величезна ялинка. Макс наче застряг у часовій петлі — він знову і знову думками повертався в Париж дворічної давнини, де вогнями переливалася Ейфелева вежа. Два роки — як вічність. У цю новорічну ніч він не відчував радості, не плекав надій, що все зміниться і він більше не почуватиметься всюди зайвим. Супив брови, курив, дивився, як поруч фонтанує шампанське й чуже щастя. Подзвонив матері й сестрі, привітав. Щойно натиснув кнопку відбою після розмови, телефон озвався гімном України.

— З Новим роком, напарнику! — теплою рікою вливався у вухо мелодійний голос Аліни. — Нехай він стане для тебе роком змін.

— Ти краще уточнюй, яких саме, бо ті зміни, що вже були, мене ледве не вбили, — похмуро відгукнувся в слухавку, проте все одно всміхнувся.

— Ой, хоч сьогодні не бурчи, — засміялася на фоні чиєїсь розмови й тихої музики. — З Новим роком, Максе. Щастя тобі. Від серця бажаю.

Подякував. Відбив. Чогось задумався, з ким вона зараз. З компанією, родичами чи близьким чоловіком, що міцно тримає її довгі пальці в своїй руці? Хоча це, по суті, неважливо. Нехай хоч у когось все складеться добре. Він зім’яв пальцями недопалок і рушив у бік