Читати книгу - "Найкраще в мені"

бій. Я тої пісні не згадував багато років, та й Кларі не розповідав про події на плоту. Та щось вона у виразі мого обличчя таке помітила, що глянула мені просто у вічі й сказала: «Пам’ятаєш ту нашу річницю? Ніколи не розповідала тобі, що коли ти був на флоті, мені якось наснився сон. Я стояла посеред польових квітів, вони були повсюди, і чула, як ти співаєш цю пісню, але бачити тебе не могла, і коли прокинулася, то більше за тебе не боялася. Бо до того мене не полишав страх, що ти ніколи не повернешся».

Я стояв як мішком вдарений, а тоді зізнався: «Це був не сон». А вона всміхнулася так, наче знала, що я скажу: «Звісно. Я ж казала, що чула тебе».

З того часу упевненість, що між мною й Кларою є якийсь — духовний, напевно, — зв’язок, не полишала мене. Тому за кілька років я став висаджувати сад, а потім привіз її сюди на нашу річницю, щоби показати, що в мене вийшло. Тоді все було не так пишно, як ви бачите зараз, та вона запевняла, що в житті не бачила такої краси. Тому я зорав ще ділянку і наступного року насіяв більше — і весь час мугикав нашу з нею пісню. Я робив це щороку, упродовж усього нашого спільного життя, аж доки вона була зі мною. Тут я розвіяв її прах, бо вона любила цю місцину.

Її смерть ледве не вбила мене. Мене мучила злість, я випивав, і життя наче потроху витікало з мене. Я припинив орати землю й сіяти квіти, бо не бачив у цьому сенсу. Я ненавидів увесь світ і не хотів жити далі. Не раз я думав про самогубство, аж раптом в моєму житті з’явився Довсон. Добре, що він був поряд. Якимсь чином він нагадав мені, що я досі живий, що не все зробив на цьому світі. Але потім і його в мене забрали. І тоді я приїхав сюди вперше за багато років. Була пізня осінь, та деякі рослини ще квітнули, і, не знаю чому, я заспівав нашу з Кларою пісню і заплакав. Я плакав за Довсоном, напевно, але й за собою теж. Звісно, найбільше я плакав за Кларою.

Саме тоді усе й почалося. Уже поночі, коли я повернувся додому, то побачив Клару крізь кухонне вікно. Тихенько вона співала нашу пісню. Та вона була прозора, нетутешня, і зникла, коли я зайшов усередину. Тож я повернувся сюди й став знов орати землю. Підготувався, так би мовити, і вона знов явилася мені, цього разу на ґанку. Через пару тижнів, коли я засіяв ділянку, вона стала являтися частіше, може, раз на тиждень, і я вже міг підійти ближче до того, як вона зникне. Коли квітник розквіт, я приїхав: гуляв посеред рослин. А тоді повернувся додому — і там вона, майже справжня, наче з плоті й крові. Просто стояла на ґанку, чекала на мене й так дивилася, наче не розуміла, чого ж я барюся. І з того часу так було завжди.

Вона живе у цих квітах, розумієте? Її прах допоміг їм вирости, і що буйніше вони росли, то живішою вона ставала. І доки я глядів за квітником, доти Клара знаходила спосіб бути зі мною.

Тому ви тут, тому я попросив вас про цю послугу. Це наше місце, цяточка посеред великого світу, де любов може все. Гадаю, ви, як ніхто, зрозумієте, про що я.

Та тепер час мені приєднатися до неї. Час співати разом. Мені пора, і я ні про що не шкодую. Я знов з Кларою, і тільки з нею мені хотілося бути. Розвійте мій попіл над квітами і не плачте за мною. Ліпше посміхніться за нас обох, порадійте за мене й мою дівчину.

Так Довсон нахилився вперед, упершись ліктями в коліна. Він уявляв Така, уявляв, як він писав листа. Те, що він прочитав, зовсім не пасувало його спогадам про небагатослівного, простакуватого чоловіка, якого він знав колись. Це був Так, якого Довсон не бачив і не знав ніколи.

Аманда обережно склала аркуші, на обличчі її відбилася ніжність, з якою вона ховала листа назад до конверта, боячись порвати.

— Я знаю, про яку він пісню, — промовила вона, заховавши листа до сумки.

— Якось чула, як він співав її, сидячи в гойдалці. Коли спитала, що це, він уникнув відповіді. Але поставив мені платівку, щоби я послухала.

— Там, у себе? Вона кивнула.

— Пам’ятаю, вона здалася мені нав’язливою, але Так заплющив очі і наче… занурився в неї повністю. Коли вона дограла, він підвівся й заховав платівку, і тоді я взагалі не зрозуміла, що це могло означати. Але розумію тепер, — мовила вона, повернувшись обличчям до Довсона. — Він кликав Клару.

Довсон покрутив келиха в руках:

— Ти йому віриш? Що він бачив Клару?

— Спочатку не вірила. Ну, не зовсім. А тепер вже й не знаю. Удалині знов загриміло, ніби нагадуючи, нащо вони сюди приїхали.

— Гадаю, саме час, — сказав Довсон.

Аманда підвелася, розправила брюки, і вони разом спустилися до саду. Тепер вітер вже не стихав, але туман погустішав. Прозорий ранок скінчився, і на зміну йому прийшов день, чия похмурість неначе втілювала в собі темний тягар їхнього минулого.

Довсон виніс скриньку, і вони відшукали серед квітів стежину, що вела до середини саду. Амандине волосся метлялося за вітром, і він спостерігав, як вона проводить по ньому пальцями, щоби — пасмо за пасмом — зібрати його