Читати книгу - "Прощення"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
З-за куліс чути вигук «Наполеон!», а тоді тупий удар. Тиша.
П’ЄР:
Бачиш, скільки в мене інтересів. Мені це все цікаво. Тобі важко це зрозуміти. Тобі завжди все зрозуміло. Ти точно знаєш, що робити і навіщо.
АНДРІЙ:
Ну, це не зовсім так…
П’ЄР:
Ти вивчаєш, досліджуєш речі та явища, і вони перед тобою розкриваються, а коли щось вивчаю я, воно стає ще темнішим… Ти віриш у те, що робиш.
АНДРІЙ:
Було б чудово, якби було так, як ти говориш. Але ти помиляєшся… Знаєш, чому я йду на війну? Ти справді думаєш, що я йду на війну тільки тому, що вважаю Наполеона чудовиськом і вірю в те, що Росія після закінчення війни стане великою державою? Що ми маємо спільного з Австрією, відстань до якої — тисячі верств… Я вже сказав тобі, що йду на війну тільки тому, що життя тут — не для мене.
Роза розглядає залу. Міністерка культури неспокійно вовтузиться в першому ряду. Місце Води поруч з нею порожнє, прогалина у заповненому театрі. Чи хто-небудь із цих людей може бути Махером? Чи їм усміхнеться фортуна і вони знайдуть Махера доти, поки не буде надто пізно? Коли в туалеті знайдуть Воду, настане хаос. І що буде далі?
Роза торкається рубця, що знову проступив на шиї. Перед внутрішнім зором виринають сцени нічного жертвоприношення. Бачить, як вони з Адамом біжать по теплій озерній воді, згадує відчуття слизького мулу під ногами, гавкання собак, темряву. Вона була переконана, що й Білого вб’ють. А тепер вона тут, виконує завдання, занадто неймовірне, щоб комусь розповісти.
Гарматний постріл перериває потік її спогадів. Дим, солдати сліпо бродять по сцені. Збентежений прапорщик російської армії. Болконський смертельно поранений, падає, дивиться в небо, спокійний, самоіронічний монолог помираючого героя. Є сцени, які неможливо відобразити на сцені реалістично. Та, як не дивно, саме надмірна стилізація, перебільшення, свідомий акцент на акторстві робить їх реальними і переконливими.
Роза знову заглиблюється у свої думки. Шопка отця Кирилова. Вона розмірковує про чотири фігурки, які ще не мають імен. Якщо леґо-фігурка наглядача із зоопарку означає Воду, думає Роза, то залишається ще три: святий Петро з ключами, скляна кулька і лінза. Бракує трьох та відсутнього Месії. Один із цих чотирьох — Махер. Чи вдасться їй та Білому його знайти? Але вони не мають права на сумнів. В іншому разі не треба було погоджуватися і приїжджати з Білим у це місто. Хіба вона коли-небудь погоджувалася? Хіба це не вирішилось само собою тієї ж миті, коли він перерізав мотузки, якими вона була зв’язана? Хіба це не була роль з написаного кимось наперед сценарію? Хіба ми не ухвалюємо рішення щодо неважливих речей, бо всі важливі справи вже давно вирішені? Принаймні так було в житті Рози. Роза раптом бачить перед собою стару жінку, поскладані біля її босих ніг фрукти та квіти, миготливе світло свічок; стара промовляє незрозумілі слова й махає вінками, сплетеними з мушель і кісток. Якщо душа Рози — сплетіння численних загублених душ, то яким було минуле цих душ? Що в тих душах треба знищити, аби Роза Портеро могла існувати? І що в тих душах прокидається і змінює погляд на все, що раніше здавалося природним, перевертає з ніг на голову й показує зворотний бік правди? І всі ці зміни сталися всього за кілька тижнів, відтоді, як вона познайомилася з Білим.
На сцені П’єрові Безухову являється привид Наполеона, який сидить на гімнастичному коні. З обох боків Наполеона стережуть солдати, які раніше проганяли його зі сцени.
П’ЄР:
Все, що я бачу, блищить, ніби фальшива ікона. Люди, яких я бачу, — лише невміло намальовані ангели. Краса втратила свою тінь. Розповіді, які я чую довкола, це просто порожня книга з білими сторінками, ця їхня велична Історія — нуль. Фальшивка, підроблені ікони.
В якийсь момент, коли один із солдатів втрачає пильність, Наполеон злазить з гімнастичного коня, хитається, здається, ось-ось упаде. З глядацької зали лунають зойки. Наполеон, спотикаючись, вибігає зі сцени, за ним солдати.
П’ЄР (продовжує):
Всі кажуть, що я наче дитина… Я ніколи й не розлучався зі своїм дитинством. Я в ньому виростав і дорослішав, творячи свій час. Тому моє життя не має минулого.
Мене лише оточує минуле. Що я зробив? Чого я досягнув? Чи це те, чого я хочу?
Виходить Елен.
П’ЄР:
Ні. Я її не знаю… і вона мені не подобається… вона не має, що сказати… але з іншого боку… вона така ж сором’язлива, як і я…
Вона говорить небагато, та коли говорить, то висловлюється коротко і зрозуміло. Вона така гожа. Це те, чого я хочу?
П’ЄР:
Так. Ні. Де моя воля?
СЛУГА:
Справді, де?
П’ЄР:
Може, в мене її зовсім немає?
Елен і П’єр.
П’ЄР:
Ви можете вийти… трохи погуляти…
ЕЛЕН:
Ти йди… Я не можу… Я недобре почуваюся.
П’ЄР:
Ви не… вагітні?
ЕЛЕН:
Я? Вагітна? Я й не думаю народжувати дітей. Що тобі таке спало на гадку?
П’ЄР:
Вибачте…
Роза читає англійські субтитри і стежить за подіями на сцені. Все, що там відбувається, відбувається для того, щоб вона змогла перебирати свої думки. Усі події в її житті сталися тільки для того, щоб вона опинилася тут, на цій виставі. Спектакль та її життя — два дзеркала, розміщені навпроти, вона і тут, і там; там — подвійне дно. Згори — невловима поверхня води, а під нею — тверде дно її життя. Актори ходять по поверхні, говорять наперед написаний і завчений текст; Елен, зіпсута донька князя Василія Курагіна, якраз спокушає П’єра Безухова, полюючи на його спадщину. Спадок Рози — пам’ять, яку неможливо стерти. З її глибин виринає дорога. Роза береться за кермо. Лівою і правою рукою, в неї їх поки що дві. Пальці ледь ворушаться. Перстень ударяється об кермо. Нігті покриті лаком. Голоси. Поруч із нею сидить сестра. Кажуть, що вони схожі як дві краплі води, але Роза вважає інакше. Позаду двоє дітей, які від нудьги б’ють ногами в передні сидіння. Бланка дратується. Дівчатка заважають їй розмовляти телефоном. Атмосфера напружена, нервова. Роза відриває погляд від своїх рук, дивиться повз Бланку на дівчаток, los ojos de mi vida,[41] набирає повітря, щоб сказати іспанською, вона завжди говорить іспанською, коли поруч Бланка, por favor, niñas,[42] перестаньте, дайте спокій тітці Бланці, o no vamos a irnos a ningún lado[43]…
П’ЄР:
Розлучімося.
ЕЛЕН:
Перепрошую?
П’ЄР:
Давай розлучимося.
ЕЛЕН:
Ох, яка жахлива кара, знайшли, чим мене налякати… ми розлучимося, так, але ви мусите забезпечити мене матеріально, так, як належить. З великою радістю.
П’ЄР:
Я вб’ю тебе.
ЕЛЕН:
Ну, от прошу… уже й убивати почав.
П’ЄР:
Геть! Я тебе вб’ю! Геть!
СЛУГА:
Геть! Я тебе вб’ю! Геть!
Виходить князь Курагін.
КНЯЗЬ ВАСИЛІЙ:
Елен! Елен! Мій любий друже, мій любий друже… Ви наче діти. Ти гніваєшся на мене… Елен!… вона
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прощення», після закриття браузера.