Читати книгу - "Відверто про Клавдію"

— Що ви?..

— Власне, католицький священик прийшов до будинку й змастив усі одвірки та дверні ручки олією, а тоді окропив усе святою водою. Виганяв бісів з будинку. У нас були біси. Явно були.

— Гаразд.

Вона розсміялася.

— Це нагадує мені будинок, у якому я жила зі Смоукі в районі Бонні-Дьюн, коли на порозі з’явився шериф округу Камберленд. Боже мій, ніколи цього не забуду. Стукіт у двері. Ми були на кухні, їли. Без Смоукі — його там не було. Але я досі пригадую деяких інших хлопців у формі. Вони їли поспіхом — мали йти на зустріч військових чи ще кудись, і ось один із них визирає з вікна й бачить шерифський капелюх. О, як ми заметушилися, викидаючи наркотики! Намагалися змити їх в унітаз, але вони спливали, бо їх було дуже багато. А хтось приволік драбину, намагаючись видертись на горище й закинути їх туди. Знаєте, у чім була проблема? Це все було через мого колі — я називала його Спритником, бо він гасав, як навіжений. З’ясувалося, що він покусав маленьку сусідську дівчинку. А ми тут викинули наркоти на сотні доларів.

Клавдія зі сміхом описувала це:

— Знаю, ми самі були на якійсь наркоті. Було в нас щось під назвою саліци… не можу цього вимовити. Ми обізвали це «простачком», бо від нього стаєш геть безмозким. І коли помічник шерифа сказав нам, що маленьку дівчинку покусали, що вона плаче й усе таке, то замість пожаліти її, ми висіли одне на одному й істерично реготали. Помічник шерифа дуже розізлився. Скінчилося тим, що ми мусили сплатити її лікарняний рахунок. Вони поїхали досліджувати собаку, і в того не виявили сказу, але в крові знайшли наркотики.

— Як таке сталося?

— Колишній пожилець будинку підсадив його на амфетамін. Бачили б ви Спритника. Усе хутро випало. Люди гадали, що він дуже старий.

Жінка засміялася.

— Він був жалюгідний. Шкода було дивитися. Наш лисий собака на ім’я Спритник.

Що мене засмутило, то це її усмішка, коли Клавдія говорила про покусану дитину. Навіть знаючи, що недоречні сміх або сльози — один із симптомів шизофренії, я не міг не зажуритись через це. Коли дізнався, що вона казала Говарду Чемпу, буцімто не вживає вуличних наркотиків — лише ліки, у мене склалось уявлення про Клавдію як про невинну жертву. Тепер же я почувався так само обманутим, як і він. Проте мусив намагатися тримати свої емоції під контролем, коли вона описувала власний досвід. Я був тут, щоб слухати й писати, а не щоб судити її.

3

Після того як у січні Смоукі отримав звільнення з армії, повідала мені Клавдія, вона поїхала з ним на Гаваї. Їй було дев’ятнадцять.

— Коли ми приземлилися в Міжнародному аеропорті Гонолулу, — розповідала вона, — там була вся його родина. Мабуть, без перебільшення, людей п’ятдесят. І вони дарували нам квіткові гірлянди й були щасливі нас бачити.

Ми поїхали на ранчо його батьків у Вайманало — з навітряного боку від озера Оагу, — і 13 березня 1971 року одружилися. Оскільки мати Смоукі була наполовину португалка й наполовину гавайка, ми мусили дотримуватись гавайського звичаю для молодят — перший рік прожити в домі батьків.

Якщо більшість дитячих спогадів Клавдії були порожні, то спогади про Гаваї виявились розмитими.

За кілька місяців після одруження, пригадувала вона, її заарештували за зберігання наркотиків на квартирі подруги в Гонолулу. Наступні три дні вона провела в жіночій в’язниці на Оагу, а згодом дізналася, що лише завдяки зв’язкам Смоукі в Департаменті поліції Гонолулу проти неї не порушили справи — за умови, що вона покине Гаваї та ляже в клініку для лікування наркозалежності на материку.

Восени 1971 року вони повернулися до Колумбуса, і Клавдія почала відвідувати психіатричний стаціонар для дорослих. Кілька тижнів вони жили в будинку її матері, доки не змогли винайняти власне житло поблизу. Але зимові холоди виявилися нестерпними для Смоукі. Наступного січня він повернувся на Гаваї, а за кілька тижнів Клавдія поїхала слідом за ним. На свою першу річницю, 13 березня 1972 року, вони переїхали з будинку його батьків до власної квартири.

За словами Клавдії, вона знала, що її поведінка на Гаваях була дивною: безсонні нічні нипання квартирою, пригніченість, нервозність, паніка з нападами агорафобії. Католицький священик, який одружив їх, запропонував жінці сходити до його друга, психіатра Танаки, який першим діагностував у неї параноїдальну шизофренію з гострою істерією.

Її шлюб зі Смоукі зазнав краху. Багато розповідати про нього вона не могла чи не хотіла. Більшість подій 1972 року стерлися з її пам’яті, хоч вона визнавала, що її тодішнє життя було постійною чергою барів, нічних клубів і незнайомих чоловіків. Вона невиразно пригадувала, як її жорстоко побили в січні 73-го — зламали вилиці й вибили більшість передніх зубів. Відтак була пластична хірургія й цілі місяці на те, щоб загоїлось обличчя, а коли зняли бинти, друзі казали, що тепер її обличчя стало навіть більш загадковим, більш звабливим, більш чуттєвим.

7 березня 1973 року вони зі Смоукі розлучилися. За тиждень вона суттєво перевищила дозу своїх ліків і була доправлена до медичного закладу Квінз у Гонолулу.

Виписавшись за кілька днів, Клавдія виявила, що втратила будь-яке відчуття часу. Її розумовий стан погіршився, і вона переходила з роботи на роботу, з одного бару чи нічного клубу до іншого — співала, танцювала, обслуговувала бар.

Вона працювала офіціанткою топлес у «Зеленій галявині», а потім у «Лимонному дереві», відчуваючи жаль до чоловіків, які витріщалися на її груди, намагаючись торкнутися до неї. Знову почала зловживати вуличними наркотиками, щоб зробити життя більш-менш стерпним. Особливо кокаїном, легко доступним на Гаваях, який вколювала у вени на ногах ззаду, під колінами. Зрештою Клавдія пішла з «Лимонного дерева» і найнялася до «Королівської веранди», де зустріла Талію Ломен. Вони вирішили винайняти квартиру на двох, з’їхалися та стали коханками.

— Це були мої другі бісексуальні стосунки, — зізналась мені.

Я відчув, що вона навмисно каже так, щоб подивитись, чи мене це шокує. Я зберіг незворушне обличчя, не показуючи жодної реакції. Знав, що коли виявлю хоч натяк на осуд, вона більше ніколи мені не звіриться.

— Мої перші стосунки з дівчиною були в середній школі, — продовжила Клавдія із затуманеним поглядом. — Ми з Геленою намагалися тримати їх у таємниці, але якимось чином інші діти дізналися й дражнили нас, називаючи лесбіянками. Це турбувало Гелену більше, ніж мене. Потім, у день святого Валентина, коли ми мали зустрітись, вона взяла з шафи батьків револьвер і застрелилася.

Клавдія з неприхованим болем дивилася на мене.

— Мені досі глибоко болить те, що люди не можуть зрозуміти: кохання між жінками так само важливе, як і між чоловіком і жінкою. Жорстокість людей, які цього не розуміли, змусила Гелену померти за те, що вона кохала мене. Якби не Талія, мабуть, я теж знищила б себе.

Вона сказала, що коли вперше дізналася, що її нова подруга — «кагуна», себто відьма, то відчула відразу. Та потім Талія привела її до «Книгарні окультизму»