Читати книгу - "Похований велетень"

— Ваша постава дуже смілива як на простого пастуха.

— Це, певно, звичка мого ремесла. Пастух мусить стояти багато годин поспіль, аби пильнувати за вовками, які підкрадаються вночі.

— Безперечно, так воно і є. А ще, гадаю, пастух повинен швидко оцінювати, почувши шарудіння в темряві, чи воно є провісником небезпеки, чи то наближається друг. Багато залежить від здатності приймати такі рішення швидко і правильно.

— Лише нерозумний пастух, почувши тріск гілки чи помітивши в темряві темний силует, подумає, що то йде товариш, котрий має його змінити. Ми обачний народ, а крім того, ми щойно на власні очі побачили прилад, який ви тримаєте в повітці.

— Он воно як! Я не сумнівався, що рано чи пізно ви на нього натрапите. І що ж ви думаєте про вашу знахідку, пастуше?

— Вона мене лютить.

— Лютить вас? — перепитав отець Джонас із певним притиском, так наче й сам несподівано розізлився. — Чому вона вас лютить?

— Виправте мене, якщо я помиляюся, пане. Я маю здогад, що серед тутешніх ченців є звичай по черзі залізати до клітки й підставляти своє тіло на поталу диким птахам, сподіваючись у такий спосіб спокутувати гріхи за злочини, які колись було скоєно в цих краях і за які досі нікого не покарано. Навіть цих жахливих ран, на які зараз дивляться мої очі, ви зазнали саме в такий спосіб, і, як я припускаю, почуття побожності полегшує ваші страждання. Та наважуся зізнатися, що рани ваші не викликають у мене жалю. Як ви можете видавати замовчування найгірших учинків за спокуту? Хіба вашого християнського бога так легко підкупити болем, який ви добровільно завдаєте самі собі, й кількома молитвами? Невже йому байдуже, що справедливості так і не відновлено?

— Наш Бог — це Бог милосердя, пастуше, і вам як язичникові, напевно, складно це осягнути. Немає ніякої глупоти в тому, щоби шукати прощення у такого Бога, хоч би яким значним був злочин. Милосердя нашого Бога — безмежне.

— А яка користь від бога, чиє милосердя безмежне, пане? Ви кепкуєте з мене, що я язичник, але боги моїх предків установлюють чіткі правила і суворо карають, коли ми порушуємо їхні закони. Ваш християнський бог дозволяє людям задовольняти їхню жадібність, пристрасть до завоювання земель та спрагу кровопролиття і знати, що прощення та благословення коштуватимуть їм лише кількох молитов і дещиці каяття.

— Ваша правда, пастуше, що тут, у монастирі, є ті, хто досі в таке вірить. Але дозвольте вас запевнити, що Нініан і я вже давно позбулися подібних ілюзій та що ми у цьому не самотні. Ми знаємо, що милосердям нашого Господа не можна зловживати, проте багато хто з моїх братів, включно з абатом, поки що не бажає цього прийняти. Вони досі вважають, що досить клітки та постійних молитов. Але ці чорні ворони — знак Господнього гніву. Вони ніколи раніше не прилітали. Навіть минулої зими, коли і найсильніші з-поміж нас ридали від вітру, птахи поводилися як збиточні діти, завдаючи нам своїми дзьобами лише незначних страждань. Аби втримати птахів на відстані, досить було потрусити ланцюгами чи крикнути. Але зараз до нас прилітає інша порода. Птахи ці масивніші, нахабніші за колишніх, а в очах їхніх палає лють. Вони спокійно та злісно розривають нас на шматки, хоч би як ми відбивалися чи кричали. За останні декілька місяців ми втратили трьох дорогих друзів, і ще багато хто з нас страждає від глибоких ран. Без сумніву, це — знак.

Вістанове напруження поступово спадало, та він і далі заступав собою хлопця.

— Ви хочете сказати, — запитав він, — що в мене у цьому монастирі є друзі?

— У цій келії, пастуше, так. За її межами ми досі далеко не однодумці, й навіть поки ми тут говоримо, інші ченці на зборах завзято сперечаються, як нам бути далі. Абат наполягатиме, щоби ми залишили все, як є. Інші, хто поділяє наші з вами погляди, скаже, що час зупинитися; що вкінці цієї дороги нам не буде прощення; що ми повинні відкрити те, що вже давно приховуємо, і подивитися в обличчя минулому. Та боюся, що цих голосів замало й вони не доможуться свого. Пастуше, чи тепер ви довірите мені оглянути хлопчикову рану?

Ще хвилину Вістан не рухався. Тоді відступив, подавши Едвінові знак зробити крок уперед. Мовчазний монах відразу ж допоміг отцеві Джонасу сісти — обидва ченці раптом дуже пожвавились — і, схопивши свічку, що стояла біля ліжка, підтягнув Едвіна ближче, нетерпляче задираючи хлопцеві сорочку, щоб отець Джонас міг добре все роздивитися. Потім — усім здалося, що це тривало дуже довго — обидва ченці розглядали хлопчикову рану. Нініан скеровував світло свічки то в один бік, то в інший — наче в рані вміщався цілий маленький світ. Урешті-решт ченці переможно, як здалось Акселеві, перезирнулись. Але раптом отець Джонас цілий затремтів і відкинувся на подушки з таким виразом обличчя, ніби він із чимось змирився чи щось його засмутило. Поки Нініан поспіхом ставив свічку на місце, щоби допомогти хворому, Едвін прослизнув назад у тінь і знову став поруч із Вістаном.

— Отче Джонасе, — сказала Беатрис, — тепер, коли ви оглянули хлопчикову ранку, скажіть нам, чи вона чиста і чи загоїться сама собою.

Очі отця Джонаса були заплющені, й він усе ще важко дихав, але відповів спокійним голосом:

— Гадаю, загоїться, якщо він її добре оброблятиме. Отець Нініан підготує йому мазь у дорогу.

— Отче, — продовжувала Беатрис, — я не здатна зрозуміти всього, про що ви щойно бесідували з добродієм Вістаном, але мене це дуже цікавить...

— Справді, пані? — Отець Джонас, усе ще переводячи подих, розплющив очі й подивився на неї.

— Учора ввечері у селі внизу, — сказала Беатрис, — я розмовляла з мудрою цілителькою. Вона мені багато розповіла про мою хворобу, та, коли я її запитала про імлу — ту, що змушує нас забувати щойно прожиту годину так само швидко, як і ранок, прожитий багато років тому, — вона зізналася, що уявлення не має, що це таке і звідкіля береться. Проте вона сказала, що якщо хтось і є настільки мудрий, аби знати відповідь на це запитання, то це ви, отче Джонасе з цього гірського монастиря.