Читати книгу - "Смерть бере відпустку, Жозе Сарамаго"

жінка, Сама віолончель важить небагато, а от футляр ще й як, особливо цей, старосвітський. Мені треба з вами поговорити, Не бачу для цього можливости, незабаром виб’є північ, усі вже порозходилася, Ще кілька душ тут стоїть, Вони чекають на дириґента, Ми могли б порозмовляти в якомусь барі, Уявіть лишень, як я входжу з віолончеллю за спиною до перелюдненого закладу, всміхнувся віолончеліст, бракувало б тільки привести з собою всіх колеґ з їхніми інструментами, Ми мог­ли б дати ще один концерт, Ми, повторив музикант, заінтриґований формою множини, Еге ж, колись, було, і я на скрипку грала, є навіть мої портрети в такій подобі, Ви, здається, поклали собі дивувати мене кожним вимовленим словом, Дізнатися, як сильно я вас іще можу здивувати, залежить тільки від вас, Відвертіше вже нікуди, Помиляєтесь, я не мала на увазі того, про що ви подумали, А про що я подумав, якщо можна знати, Про ліжко, і про мене в ліжку, Вибачте, То моя провина, якби я була чоловіком і почула ті самі слова, то напевно подумала б те саме, що й ви, це плата за двозначність, Дякую вам за щирість. Жінка зробила декілька кроків і сказала, Нумо ж, рушаймо, Куди, запитав віолончеліст, Я до готелю, в якому зупинилася, а ви, слід гадати, додому, Ми більше не побачимося, То вам минуло почуття напруги, Я взагалі не напружувався, Неправда, Добре, хай напруга була, але тепер я її не відчуваю. Смертиним обличчям промайнуло щось схоже на усмішку, але нітрохи не веселу, Саме тоді, коли на те побільшало причин, завважила вона, Я ладен ризикувати, тож повторюю своє запитання, Яке саме, Чи ми ще побачимося, Я прийду на суботній концерт, сидітиму в тій самій ложі, Буде інша програма, без моєї сольної партії, Я це вже знаю, Так виглядає, що ви про все подумали, Авжеж, І чим це має закінчитися, Воно ще тільки починається. Наближалася вільна таксівка. Смерть зупинила її помахом руки й повернулася до віолончеліста, Я підвезу вас додому, Ні, це я завезу вас до готелю, а тоді вже поїду додому, Буде, як я сказала, або вам доведеться брати іншу таксівку, Ви звикли до того, що ваше зверху, Інакше не може бути, Не зарікайтесь, трапляється, що й на мудрому чорт катається, а кулі бог усіляко носить, Я можу тут-таки показати вам, що мої кулі завжди влучають, Я готовий до показу, Не дурійте, раптом змінила тон смерть, у її голосі пролунала глибинна, темна, жахлива погроза. Віолончель покладено до баґажника таксівки. За всю дорогу жоден із пасажирів не прохопився й слівцем. Коли таксівка зупинилася біля першого місця призначення, волончеліст сказав, перш ніж вийти, Мені несила зрозуміти, що між нами відбувається, мабуть, краще нам більше не бачитися, Цього ніщо не може відвернути, Навіть ви, чиє завжди зверху, запитав музикант, намагаючись бути іронічним, Навіть я, відповіла жінка, Це означає, що ваша куля не влучить, Це означає, що вона влучить. Водій іще раніше вийшов був і відкрив баґажника, чекаючи, коли виймуть футляр. Чоловік і жінка не попрощалися, не сказали одне одному до суботи, не доторкнулися одне до одного, між ними неначе розірвався чуттєвий зв’язок, ураз і незворотньо, ніби вони заклялися небом, землею та пеклом більше ніколи не бачитися. Несучи віолончель на плечі, музикант віддалився й увійшов до будинку. Він не озирнувся навіть тоді, коли ненадовго затримався перед порогом. Жінка не зводила з нього очей і міцно стискала свою торбинку. Таксівка рушила.

Віолончеліст зайшов до себе, промовляючи, Вона причинна, причинна, причинна, треба ж такому статися, єдиний раз у житті хтось чекає біля виходу, щоб привітати тебе за гру, і на тобі, маєш розумово хвору, а я теж наче вчорашній, давай питати її, чи ми ще побачимось, сам собі шукати халепи, бувають слабкощі не без ґусту, але приндитися смішно, пиндючитися смішно, я осмішився з ніг до голови. Автоматично погладивши пса, що прибіг зустріти його в дверях, він зайшов до фортеп’янної зали. Відкрив футляр із м’якою внутрішньою оббивкою й дуже обережно витяг звідти свого інструмента, який іще треба буде піднастроїти перед тим, як лягти спати, бо поїздки таксівкою, хоч які короткі, не йшли йому на користь. Він пішов на кухню й дав поїсти псові, а для себе приготував накладанець і налив келих вина. Його роздратування вже притупилося, але почуття, що помалу його заступало, аж ніяк не діяло заспокійливіше. Він пригадував собі жінчині фрази, натяк на обов’язкову плату за двозначність і усвідомлював, що всі слова, сказані від неї, хай доладні в обставинах розмови, неначе несли в собі інший сенс, що вхопити його несила. Танталів досвід, зникання води перед спраглими вустами, відсування гілки перед простягнутою по плід рукою. Що вона причинна, того не скажу, подумав він, але що чудна, сумніватися годі. Доївши, він повернувся до музичної зали, чи то пак фор­теп’янної, дотепер ми її йменували були й так, і так, хоча значно логічніше було б назвиати її віолончельною, адже саме цим інструментом музикант заробляє собі на хліб, та в кожному разі слід визнати, що звучало б це недобре, якось образливо для приміщення, неначе пониженого в статусі, щоб зрозуміти хід наших думок, досить буде простежити послідовність дедалі скромніших щаблів, музична зала, фортеп’янна зала, віолончельна зала, досі воно ще залишається прийнятним, але треба тільки уявити, до чого ми дійдемо, якщо станемо говорити кларнетна зала, флейтова зала, барабанна зала, дримбова зала. Поміж слів теж існує своя єрархія, свої протокольні правила, свої шляхетські грамоти, свої варнацькі тавра. Пес прийшов разом з господарем і ліг на підлогу обік нього, перед тим тричі перекинувшись ко`том на пригадку, єдину, що йому лишилася, про ті часи, коли він був вовком, музи´­ка ж тим часом настроював віолончель за стандартним камертонним ля, з любов’ю відновлював гармонійність інструмента, розладнаного трясінням таксівки по бруківці. Інколи йому вдавалося на хвильку забути жінку з ложі, власне, не її саму, а бентежну розмову, яку вони мали біля входу для артистів, дарма що гарячі перемовки в таксівці й надалі стояли йому в вухах, неначе приглушені барабанні дрібушки. Про жінку в ложі він не забував, про жінку в ложі він і не хотів забути. Йому ввижалося, як вона стоїть, схрестивши руки на грудях, він відчував на собі її ярий погляд, діамантово твердий і, коли вона всміхнулася, діамантово блискучий. Він подумав, що в суботу знову її побачить, еге ж, побачить, але вона навряд чи підведеться на ноги, навряд чи схрестить руки на грудях, навряд чи подивиться на нього здалеку, ця магічна мить вивітрилася, її стерла мить наступна, коли він повернувся глянути на неї, як він гадав, востаннє, але її вже не було.

Камертон замовк, віолончель знову була ідеально настроєна, аж раптом задзвонив телефон. Музикант здриґнувся, зиркнув на годинника, майже пів на другу. Якого біса телефонувати о такій порі, подумав він. Піднісши слухавку, кілька секунд чекав. То було безглуздя, озватися першим мав, ясна річ, він, назватися або назвати номер телефона, з того боку, ймовірно,