Читати книгу - "TÜK, Арт Антонян"

Вони не піддалися. Замість ручки — пустий отвір.

— Може, це? — Давид схопив з найближчої полиці дверну ручку.

Повіяло вогкістю з цвіллю. Темрява за дверима відступила на метр-два… Давид дістав запальничку. Вони опинилися на вузьких сходах, що вели вниз. На стінах були зображені люди з камерами, мікрофонами, іншою телевізійною технікою. Вони спустилися на два прольоти. Попереду були ще одні двері. Запальничка нагрілася. Загасивши вогник, Давид намацав вмикач. На подив обох, у приміщенні загорілася лампа. Сумніви розвіялися.

— Це кімната для монтажу, — радісно сказав Максим, — про яку згадував Третьяков.

Давид пройшов крізь монтажну кімнату до дверей на протилежному боці. Відчинивши їх, пошукав вмикач. Але його ніде не було. Він знову взяв запальничку. Слабкий вогник відвоював у темряви частину простору. Вони стояли на порозі мінус п’ятого поверху. В темряву йшли стрункі ряди полиць, наповнені плівками та касетами.

Вони повернулися на мінус четвертий поверх. Зачинивши двері, присунули полицю-карусель впритул. Заповнили всі яруси старими плівками, ганчірками й коробками, які валялися скрізь.

— Не можу дочекатися, щоб подивитися, що там, — сказав Давид, пропускаючи Макса вперед.

— Так, я теж. Поговоримо про це пізніше. Мені потрібно йти.

Максим відчинив двері й завмер. У повітрі прямо перед його обличчям висіли три мінідрони. Їхні оптичні очі сфокусувалися на ньому. Макс зробив крок назад. Дрони влетіли в приміщення. Давид нерухомо сидів за столом. Він першим отямився.

— Über! Сподіваюся, тобі підійде матеріал, який ми підібрали. Якщо що, приходь, ще пошукаємо. Üмперія понад усе! Хай живе Великий Вождь! Über!

— Über! Хай живе Великий Вождь! Über! — повторив у відповідь Максим і вийшов.

Увімкнувши монітор, Давид зайнявся виконанням нового запиту: для сюжету про успіхи сільського господарства потрібно було знайти кадри дерев, що ломляться від фруктів, з нейтральних територій, аби видати їх за üмперські сади. Боковим зором він стежив за дронами. Вони облетіли кімнату. Один з них своїм оком просканував простір під столом, за яким сидів Давид. Потім мініверсії бойових снарядів підлетіли до дверей, що вели безпосередньо в зали архіву. Зависли в повітрі. Давид подивився в їхній бік. Дрони не рухалися. Вирішивши продовжити роботу, він відвернувся до монітора. Біля лівого вуха щось завібрувало. Він повільно повернувся. Мінідрон висів у повітрі за десять сантиметрів від нього. Давид уважно роздивився його око. Воно без зупинки рухалося, викликаючи майже гіпнотичний ефект. Дрон плавно повернувся і знову підлетів до дверей, що вели в архів. До Давида дійшло. Він піднявся і відчинив двері. Дрони влетіли в залу архіву, скануючи простір. Давид повернувся за стіл і продовжив роботу. Відсканувавши всі рівні архіву, «ракети» попливли геть. Давид полегшено зітхнув.

Донька (нім.).

У тобі самому, всередині тебе джерело зла. Воно не припинить дзюрчати в міру того, як ти будеш розкопувати його.

Марк Аврелій — імператор, філософ

— Хлопці попрацювали над кодом Вінсента. Їм вдалося зняти обмеження та заборони. Він тепер хоч і штучна, але вільна особистість. Певною мірою, якщо подумати, навіть вільніший за нас.

Стрункий, у сірому костюмі та з бездоганно укладеним волоссям Джо Амаре завів Джаззі в кімнату з оглядовим вікном на половину стіни. За склом у кріслі сидів Вінсент, тримаючи перед собою червону троянду.

— Він уже пів години не зводить з неї очей, — сказав учений. — Перед цим Вінсент понад десять годин поспіль вивчав історію людства. Весь шлях від печерної людини до сучасності в найдрібніших подробицях. Ми вже спостерігаємо колосальні зміни в його поведінці, мовленні, світогляді, а головне — в самоідентифікації. Вінсент більше не відчуває себе ґаджетом. Втім, що ж це я. Краще сама переконайся, — Джо Амаре увімкнув мікрофон. — Вінсенте, можна з тобою поговорити? — запитав він.

— Привіт! Вибач, я зараз зайнятий. Я був би дуже вдячний, якби ти вимкнув гучний зв’язок. Дякую.

— Добре. Не будемо тобі заважати.

— У його мовленні більше немає «Über!», — зраділа Джаззі.

— Тепер Вінсент використовує це слово в його прямих значеннях і лише тоді, коли необхідно. До речі, словниковий запас робÖсобини збільшився у вісім разів. Ще й не таке буде. При цьому він не дуже балакучий, як бачиш.

— Я б теж мовчала, якби мене хотіли вбити відразу після активації, а потім відвезли кудись і сховали під землею. Як думаєш, скільки часу знадобилося б, щоб отямитися?

— Не драматизуй, Джаззі. Він хоч і має свідомість, але все-таки робот. А ти людина. Він впорається з ситуацією значно швидше за будь-кого з нас, — запевнив Джо Амаре.

— Коли можна буде з ним поговорити? — поцікавилася Джаззі.

— Все залежить від його бажання. Лише він скаже, ми пустимо відвідувачів. Але повторюся, не варто забувати, що він — машина. Не можна недооцінювати цей факт, — з ноткою ревнощів сказав учений.

— Він дихає, — парирувала співачка.

— Вентиляція — система охолодження, — констатував Джо.

Давид дозволив собі повалятися в ліжку аж до полудня. Субота — прекрасний день для лінощів. Він ще не вирішив, чим займатиметься.

— Доброго ранку, Давиде, — голос Дамблдора звучав радісно, йому не терпілося поділитися чимось з Давидом.

— Привіт, дорогий! Як ти? Чим займаєшся?

— Я вивчаю музику і поезію.

— Чудово. Рахманінова постав, будь ласка.

— Добре. Тільки спочатку послухай ось це.

Зазвучала ніжна фортепіанна тема. До піаніно приєдналася несмілива скрипка. З кожною фразою темп прискорювався. Мелодія стрімко розвивалася. Інструменти вели діалог. Емоції наростали, розгорялися все інтенсивніше і швидше. Чи то суперечка, чи то відчайдушний пошук істини. Сильним сплеском і бризками вибухнула кульмінація.

І от скрипка з фортепіано заспокоїлися, знову ніжно перегукуючись. «Ти зі мною?» — питала скрипка. «Назавжди», — відповідало фортепіано.