Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Не правда! – обурився той.
– Правда. Саме через нього, я й зрозумів що ти з Закарпаття, а не з Харкова.
– Взагалі – то...
– Тихенько, – я приклав пальця до губам, показуючи йому не видавати ні звука. – Я щось почув.
– Що почув?
– Як дитина плаче.
– Цього бути не може, то мабуть птичка пролітаючи каркнула.
– Яка птичка? Я що ридаючу дитину від каркання ворони не відрізню?
Знову заплакала дитина і почала кричати. Я зірвався і побіг на крик. Андрій побіг за мною.
Ми вибігли на дорогу й бігли на плач та крики так швидко як тільки могли. Час від часу мені доводилося обертатися, чи не відстав він від мене часом. Навіть якби й відстав від мене, то мене б це не зупинило.
Спереду стояла широка цегляна стіна, пофарбована у зелений колір. З-за нею почулося голосне ЛЯСЬ. А за ним ще раз ЛЯСЬ. І ще раз ЛЯСЬ. І чоловічий голос якій каже:
– Це щоб квіти не сміла більше рвати! – горланив чоловічий голос.
– Я... Я... Я...
Лясь.
– Тебе від старої забрали й віддали мені для чого? Щоб я тебе перевчив! А ти ще тікати надумала? Я тут головний, второпала, малявка?
Знову голосне ЛЯСЬ і знову ридання дитини.
– Я... Більше не буду, – казала дівчинка.
Я тихенько обійшов стіну, так як вона була не дуже широка, й переді мною відкрилася така картина: стоїть Гурген над Вікою, його штани були приспущені, а ремінь теліпався в різні сторони. Він тримав її за руку сильно здавлюючи. Навіть не уявляю що було б, якби не ця випадковість, яка завела мене в цей ліс.
– Що ти робиш, придурок?! – закричав на нього так, що аж Андрій перелякався.
– А що таке, в тебе якісь проблеми? – він відпустив дівчинку, через що вона впала.
Я кивну головою у бік, показуючи, що їй потрібно відійти.
– В мене проблеми? Ні, в мене проблем ніяких нема, проте у тебе мабуть є проблеми з головою! Ти нащо дитину б’єш? Ти що взагалі хотів з нею зробити?!
– А яке тобі діло? – відповів він питанням на питання.
– Вона з моєї групи, ти не маєш права її бити.
– Я роблю все, що захочу. Мені це подобається. І тобі кранти дурнику, – Гурген скривився і тицьнув пальцем в мою сторону.
– Тобі дітей подобається бити? А не думав знайти когось рівного? Давай мене поб’єш?
– Я як захочу...
– Хлопці все добре, заспокойтеся, не робіть дурниць, га? – перебив його Андрій тремтячим голосом. Він тупцював на місці переходячи з однієї ноги на іншу.
– Та нічого ти мені не зробиш, в цьому й весь прикол. Я тебе раз побив, овоча, і другий раз це зроблю і третій.
– Ну давай! – Гурген розправив руки широко в сторону. – Давай, спробуй! Через день й сліду на мені не залишиться. Ніяких синців. А ти будеш в лікарні валятися й звати мамцю свою.
Гурген поліз на мене перший. Він налетів на мене так швидко, що я навіть зреагувати не всіп. Обхопивши мене руками він повалив мене на гілки й почав бити. Один удар я пропустив, мені він прилетів в лоба. Навіть не знаю, кому з нас було боляче більше. Збивши його з себе, ми помінялися ролями Тепер я був зверху й накривав його градом ударів. По ньому видно було, що його, Гургена, максимум, був в приниженні дітей та слабших. Він ніколи не бився з кимось на рівних. В рингу або на вуилці. Андрій все бігав і кричав щоб ми припинили. Мій новий товариш, під час мого замаху, потягнув мене за руку, через що я пропустив ще один удар в лівий бік.
– Ну що, сподобалося? – спитав хуліган.
– Ми тільки почали.
Удар з ноги прямо в його живіт заставив скрутитись його й нахилитись до мене вперед головою. Руками він тримав себе скрикнувши від болю. Нічого не завадило зацідити йому два рази в бороду і повалити його на підлогу. На підлозі валявся з виду простий хлопець, лице якого було розмальоване в червоний колір. На мить його стало навіть шкода. Але лише на мить. Тому забивши на правило лежачих не бити, я почав гамселити його ногами по тулубу й голові. Зупинився лише тоді, коли мене знову потягнув на себе Андрій. Я був на емоціях, тому вдарив і його.
– Що ти робиш?! Ти ж його вб’єш!
– Нічого подібного, – махнув я рукою, відбиваючись від його слів, – минулого разу мало йому надавав, тепер буде краще думати, перед тим, як щось робити.
– Ти хворий... – пошепки сказав Андрій.
– Я хворий?! Ти бачив що він хотів зробити? Ти бачив, що він тільки що бив маленьку дівчинку, яка до речі з твоєї ланки?!
Моєму здивуванню не було меж. Тут був тільки один хворий. Той, хто лежить на землі між нами.
– Так, ти! – Андрійко бігав навкруг Гургена. – Вставай, пішли звідси, я доведу тебе до медпункту, там тобі допоможуть.
Вони пішли разом. Хоча як пішли, Андрій тягнув його на собі. Гурген же в основному волік свої ноги, збираючи сухі гілочки та голки.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Минувші Дні, Вітольд Розенвальд», після закриття браузера.