Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"

Реве оскаженіла, пекельна музика ворожих пострілів, ворожих вибухів. Мовчить артилерія з нашого боку.

— Хай наші гармати хоч обізвуться! — з наказу ротного командира, якогось унтера з поляків, гукаю я хрипким голосом у телефон (жодного офіцера ні в цій роті, ні, як потім виявилося, в усьому полку нашому, що розтягався півпідковою ген-ген ліворуч і праворуч од нас, не було — в затишній підполковницькій землянці їх збіглося «по інформації» аж дев’ять чоловіка … Там їх усіх і забрали живцем німці).

— Хай наша артилерія хоч обізветься! — надриваюся в телефон, але неголосний мій голос тане в осатанілому ревінні безнастанних вибухів — над нами, попереду нас, позад окопів…

— Нема набоїв … — обзивається, нарешті, здалека голос штабного чергового.

— А-а-а, пся-крев, то нас тут, як куріпок, постріляють! — гукає несамовито ротний унтер із поляків, і я бачу, що з нього вже й не командир, і не вояка…

Чемодан ударив у голову нашої конури, в самий окопний насип, мене привалило землею.

— Прощай, світе, Канів… моя Дівчино люба… моя любов нерозквітла… Мамо! Рідна мамо моя!..

Мить, я почуваю, що живий. Нічим дихати. Дригаю незасипаною ногою — може ж та живий Коваленко — визволить!

Коваленко визволив — одкопав, одгріб, здається, і лопаткою, і руками, й ногами, і навіть зубами розривав, поки розрив мою могилу.

— Живий? — радісно питає, а сам трясеться як осиковий лист.

— Живий, — спасибі.

— А не ранений?

— Ні, здається, не ранений… Спасибі.

Знову дріт нам десь порвало, а перша й третя роти вже здалися…

Несподівано відчуваю початок кінця. Неначе тисячопудовий тягар спадає із серця — глибоко зідхаю, побачивши крізь вибоїну в окопі, як на місці нашого правого флангу вже маршують розстрільною, заходячи нам у запілля, сині німецькі мундири.

А над нами пекельна какофонія не вщухає… Здається, не Коваленкова черга зв’язувати дріт, але я — старший, він мій помічник — то дарма, що він мене тількищо відкопав, — я чиню юдине діло — посилаю Коваленка… Його трясе пропасниця, але він лізе і востаннє налагоджує наш зв’язок із штабом шостого фінляндського полку стрілецького. Сонному поручникові Травінському я гукаю в телефон, що треба штабові тікати, що й лівий і правий фланги наші здалися в полон, що німці обходять, оточують, і чую в відповідь майстерно закрученого матюка.

— Што ти єрунду болтаєш, трах-трах-тара-рах! Забуваю, що він — офіцер, не своїм, владним голосом наказую покликати до телефона полковника Кельчевського.

Щось раптом змінилося в світі. Секунда, дві, три — немає вибухів. Хвилина, дві — мовчать німецькі гармати й проти нашої ділянки…

На окіп вискакує розкуйовджений, увесь у глині, ротний — унтер із поляків, і перемішуючи лайку рідною йому, польською мовою, з російськими матюками, командує своїй роті:

— Кидай зброю, вгору руки, й до них, пся-крев, бо переріжуть, як собак, усіх!

Полковник Кельчевський вислухав нервово і, як належало порядному командирові, не забув спитати:

— А що ж із тобою, голубчику, буде?

— А до мене ось біжить німець із настовбурченим багнетом — як не заріже, то житиму, пане полковнику… До побач…

Німець своїм багнетом перерізує мій зв’язок, і ще за двадцять кроків рухами показує, щоб я підвів руки вгору.

Коваленко витягся — блідий, як сама смерть: його піднесені вгору руки не хочуть його слухати, тремтять, зводяться, корчаться.

Ліворуч од нас, геть позад нашого окопу, кар’єром вилетіла з долини німецька батарея — чотири гірські «плювалки» — миттю розташувалася і вже б’є в наше глибоке запілля, не дає відступати.

Все це спостерігаю в одну мить, коли випростовуюсь в окопі і, згадавши, що за емблему миру всюди править біле, лізу в кишеню по мою, не зовсім білу, хустинку, щоб нею махнути ворогові.

А він біжить — у нього налиті кров’ю, розпалені очі, на його довжелезному багнеті-ножі блищать крапелинки дощу, як роса на схід-сонці — значить, він ще нікого не зарізав сьогодні…

Мій рух до кишені здався німцеві за ворожий рух: може, я гранату поліз діставати, — він зупинився за десять кроків од мене, клацнув замком, наставив цівку — одна тільки манісінька часточка моменту… і я дістав свою хусточку і махнув нею в повітрі… Рук угору так таки й не підняв.

Німець миттю опустив цівку.