Читати книгу - "He відпускай мене"

Жінка несподівано пішла, а ми залишились у приміщенні, уникаючи погляду одне одного. Ніхто з нас навіть не подумав піти слідом, і з плином секунд з’являлось відчуття, ніби ми без жодних слів домовилися про те, якою слід бачити цю ситуацію.

Врешті сива жінка вийшла з-за столу і мовила до Томмі, який стояв до неї найближче:

— Оце дуже гарна робота. Одна з моїх улюблених.

Томмі обернувся до неї і засміявся. Я поквапилась йому на допомогу, а пані запитала:

— Вивчаєте мистецтво?

— Не зовсім, — мовила я, перш ніж Томмі встиг відповісти. — Ми просто… ну… любимо його.

Сива пані засяяла, а тоді почала розповідати, як художник, на чию роботу ми якраз дивилися, був із нею споріднений, і переповідати кар’єру митця. Це подіяло, звільнивши нас від трансового заціпеніння, і ми зібрались навколо неї, слухаючи, — так, як робили в Гейлшемі, коли починав говорити вихователь. Така увага завела сиву пані, тож ми кивали, зойкали, а вона розповідала про те, де були створені ці картини, в яку пору дня любить працювати художник і що деякі з робіт були створені навіть без ескізів. Врешті її лекція добігла природного завершення, ми всі зітхнули, подякували їй і вийшли.

Вулиця була така вузька, що ми досить довго не могли йти нею всі разом і, думаю, відчували вдячність. Поки ми йшли вервечкою від галереї, я бачила, як Родні попереду театрально простягав уперед руки, ніби його знову охопило збудження, як тоді, коли ми щойно приїхали до міста. Але вдавалось це йому непереконливо, і щойно ми опинились на ширшій вулиці, ми почали плестися, аж доки не зупинились.

Тепер ми знову опинились біля скелястого урвища. Як і попереднього разу, згори, якщо перехилитись через перила, можна було побачити стежки, що звивались додолу, до берега, тільки цього разу внизу виднілась доріжка з рядами кіосків, забитих дошками.

Деякий час ми просто дивились на все це, дозволяючи вітрові нас шмагати. Родні намагався вдавати веселощі, наче постановив, що не допустить, щоб таку чудову вилазку було зіпсовано. Він вказував Кріссі на щось у морі, аж на самому обрії. Але Кріссі відвернулась від нього і сказала:

— Ну, думаю, ми всі однієї думки, правда? То не Рут.

Вона засміялась і поклала руку на плече Рут.

— Вибач. Нам усім прикро. Але не можна звинувачувати Родні. Спроба не була аж такою дикістю. Мусиш визнати, коли ми побачили її крізь вікна, справді здавалось…

Вона затнулась, тоді знову торкнула Рут за плече.

Рут нічого не відповіла, тільки знизала плечима, ніби пересмикнулась від доторку. Вона мружилась і дивилася вдалечінь, радше на небо, ніж на воду. Я бачила, що вона засмучена, але хтось, хто не надто добре її знав, міг би подумати, що вона просто замислилась.

— Прикро, Рут, — сказав Родні і також поплескав її по спині. Але на його обличчі грала усмішка, наче він і сумніву не мав: його взагалі немає за що звинувачувати. Він вибачався так, як роблять люди, які намагались допомогти, але спроба зазнала поразки.

Коли я дивилася в цю мить на Кріссі й Родні, пам’ятаю, я думала: так, вони непогані. Вони були навіть добрі у свій спосіб, намагались Рут підбадьорити. Однак водночас пам’ятаю відчуття — навіть незважаючи на те, що саме вони розмовляли, а ми з Томмі мовчали, — що я наче ображалась на них за Рут. Тому що хоч яке б вони виявляли співчуття, я бачила, що насправді обоє відчувають полегшення. Полегшення, що все обернулось саме так; що вони заспокоюють Рут замість того, щоб залишитись далеко позаду, віднесеними запаморочливим підтвердженням її сподівань. Вони відчували полегшення, що їм не доведеться зіткнутись зі ще більшою невблаганністю, ніж доти — з ідеєю, яка їх так захоплювала, гризла і лякала: уявленням про те, начебто для нас, учнів Гейлшема, відкриті всі ті можливості, які закриті для них. Пам’ятаю, я думала, наскільки вони, Кріссі й Родні, насправді відрізнялися від нас трьох.

Тоді Томмі сказав:

— Не розумію, яка різниця. Ми сьогодні трохи повеселились.

— Ти, може, й повеселився, Томмі, — холодним тоном мовила Рут, все ще дивлячись просто поперед себе. — Ти б не думав так, якби ми шукали сьогодні твоє «ймовірне я».

— Мабуть, думав би, — сказав Томмі. — Не розумію, чому це так важливо. Навіть якщо знайти «ймовірне я», справжню модель, за зразком якої тебе зробили. Навіть тоді я не розумію, що в цьому такого важливого.

— Дякую за твій визначний внесок, Томмі, — сказала Рут.

— Але я думаю, що Томмі правий, — мовила я. — Нерозумно припускати, що ти матимеш таке саме життя, як твоя модель. Я погоджуюсь із Томмі. Нам було весело. Ми не повинні так серйозно до цього ставитись.

Я також простягнула руку і торкнулась плеча Рут. Я хотіла, щоб вона відчула контраст із дотиками Кріссі й Родні, і я свідомо вибрала те саме місце. Я сподівалась на якусь відповідь, на сигнал, що вона прийняла розуміння від мене і Томмі, не прийнявши від ветеранів. Але вона ніяк не відреагувала, навіть плечима не стенула, як після дотику Кріссі.

Десь позаду я чула кроки Родні. Він видавав звуки, які мали свідчити про те, що йому стало холодно на пронизливому вітрі.

— Може, навідаємось до Мартіна? — запитав він. — Його квартира отам, за тими будинками.

Рут несподівано зітхнула і обернулась до нас.

— Якщо чесно, — сказала вона, — я знала, що все це дурна затія.

— Ага, — палко підхопив Томмі. — Це була просто розвага.

Рут поглянула на нього роздратовано.

— Томмі, будь ласка, затнийся вже зі своїми «розвагами». Ніхто тебе не слухає.

Тоді вона повернулася до Кріссі й Родні і продовжила:

— Я не хотіла говорити, коли ви мені розповіли. Але слухайте, це від початку не могло бути правдою. Вони ніколи, ніколи не використовують таких людей, як та жінка. Подумайте про це. Навіщо вони б це робили? Ми ж усі знаємо, то чому не визнаємо? Нас не відтворюють із людей такого типу…

— Рут, — твердо втрутилась я. — Рут, не треба.

Але вона продовжувала:

— Ми всі це знаємо. Нас роблять зі сміття. Наркомани, проститутки, алкаші, волоцюги. Злочинці, можливо, якщо вони не психи. Ось звідки ми беремося. Нам усім це відомо, то чому ми про це не говоримо? Така жінка? Та припиніть. Ага, точно, Томмі. Розважились. Вдаваймо, що ми розважились. Та інша жінка, її подруга,