Читати книгу - "Характерник, Дмитро Чорнота"

Татари, які все ще були на вулиці і не підозрювали яка трагедія розвернулась в межах будинку, вже трохи почали нервувати, що досі ніхто до них не вийшов і нічого їстівного не виніс. Але команди від старших не було, отож, бувши дисциплінованими вояками, чекали без нарікань. Світленького ріденького диму від сухого сіна десь з-за городів вони або не побачили, або не надали йому значення. А от коли вогонь дістався будинку і дим піднявся густий та чорний, швидко заметушились та прибігли у двір. Однак, було пізно. Дерев’яний будинок палав як смолоскип. Йому вистачило кількох хвилин аби вогонь розповсюдився з такою силою, що ні про яке гасіння мови йти не могло.

Неприємна ситуація. Тепер отримають на горіхи за те, що командирів не вберегли. А тут ще якийсь із їхніх пробігав повз та сказав, що бачив козаків на околиці. Двох бачив, але бог знає скільки їх там насправді ховається. У страху очі великі. За відсутності командирів, не було кому до толку розібратись в ситуації й зіставити події. Тому татари швиденько оглянули місце і, нікого не знайшовши, вирішили їхати не затримуючись аби ще й самим не втрапити в оказію як козаки наскочать.

Северин з Лесем, звісно, всього того не знали і, хоча бачили, що погоні немає, продовжували рухатись з обережністю. Але і баритися особливо не можна було. Паливода знав, що оглянувши все навколо будинку, татари, будучи досвідченими слідопитами, знайдуть сліди і їхні, і їх коней, а далі зможуть визначити куди вони направились і організувати переслідування.

Їхали мовчки, але Северин відчував, що його супутника щось гризе. Проте, сам допитуватись не став, вирішив нехай хлопець сам все добряче обдумає.

- Як думаєш, що буде зі старою та дівчатами? – нарешті Лесь заговорив про те, що його турбувало.

- А що з ними буде? – вдав, ніби не розуміє про що мова, Северин.

- Ну, ми, вважай, покинули їх напризволяще.

- По-перше, нікого ми не кидали. Про існування Олени і Орисі татари не знають, а за Олександрою ганятись не будуть. А може й взагалі подумають, що та згоріла разом з іншими. Отже, вони можуть іти собі на всі чотири сторони, шукати свою долю. За нинішніх обставин по Україні, то не найгірший варіант. Степана живим залишити ми не могли. Він вже наробив багато лиха, а міг наробити ще більше. Його потрібно було позбутися. І то ще нехай подякує, що карати його не стали, а швидко і майже безболісно відправили на той світ. Та ще й послугу зробили, що створили шанс залишитись у вигідному світлі перед родичами та нареченою, ніхто ж не знає як він помер. Подумають, у бою з іновірцями загинув. По-друге, краще подумай про тих, кого він віддав на поталу тим людоловам. Ми не знаємо хто був серед його полонених. Там могли бути і діти, і жінки, і хлопці, і дівчата, і будь-хто. От і подумай де вони зараз та як їм живеться, якщо ще живеться. Молодих хлопців могли звалашити, дівчат гвалтувати та продавати, чоловіків на галери… І то не якийсь скрутний випадок, то на все життя, бо мало кому вдавалось звідти повернутись, особливо із простих людей. То ще знатних якихось можуть викупити чи виміняти. А за інших ніхто, крім козаків, не думає і не шукає. Ще, кому пощастить, той попаде під козацьку навалу  і ті визволять з полону, але таке не щодня трапляється. Тому ті, за кого ти переживаєш ще в досить вигідній ситуації опинились. По суті, в них лиш безталанний родич загинув. А йому у будь-якому випадку не довго залишалось. Або татари врешті решт порішили б, або хто з наших натрапив, як оце ми. А у матері залишилась донька, у сестри матір, а з молодицею вони ще не були одружені, тож вільна як голубка. І от що я тобі скажу, їхнє щастя, що саме ми з тобою так до них втрапили. Якби це були інші козаки, то вони б точно не розводились на подібні душевні тонкощі і не думали б як так по справедливості зробити. Просто вклали б всю сім’ю без зайвих балачок і поминай як звали.

Лесь зрозумів про що розказував Паливода. Так, в тому була правда. Дійсно, якщо розібратись, то могло б бути все набагато гірше. Тим більше, що той, кого вони вбили, сам хотів їм зла і готовий був приректи на неймовірні страждання до кінця життя. Йому стало легше на душі після тих слів, та все ж до кінця не заспокоївся. Він ще молодий парубок і його душа досить наївна, вона шукає справедливості і прагне бути чесною. Ясно, що Кобила робив страшні речі з багатьма його співвітчизниками, але тих людей Лесь не знав і їх страждання лиш в думках, в уяві, як і самі люди. А Олександра, Олена та Орися – цілком реальні люди, в зміні долі яких взяв участь і він, Лесь. І зміна та не в кращий бік. Як би там не було, а смерть настільки близької людини, яка б вона не була, завжди горе. Та час пройде і дух та характер хлопця зачерствіє. Його перестануть турбувати такі дрібниці, як зараз вони не турбують характерника Паливоду.

Северин добре розумів свого джуру, бачив його добру душу. Сам колись таким був. Добродушним важко жити в січових умовах та й взагалі по життю. Життя несправедливе. Так було, є і буде. Та це не значить, що добрі люди обов’язково будуть страждати все життя. Добро має бути з кулаками. А за нинішніх умов, зі зброєю. В Україні люди різні живуть. А коли настав час, то багато з них встали і сказали: «Досить». А їх запитали: «Або що?». «Або ось що», - була відповідь, дістали з-за пояса шаблю і рубанули по загребущим рукам «доброзичливих» сусідів, що вже майже задушили народ своєю турботою. І розлетілись відрубані кінцівки на всі боки та так, що переполохались і королі, і царі, і султани з ханами щоб голови їхні так само не полетіли. І серед тих, хто встав були і добрі, і злі. Всякого люду з різною вдачею вистачало в тій когорті, що зібралась в Січі, але загалом це була єдина сила. І та сила дала зрозуміти, що всьому є межа і не варто доводити народ до крайнощів.