Читати книгу - "Молоко з медом"

— Привіт, — повторила вона. — Я… пробачте мені. Я не хотіла.

Адам зупинив фільм і обернувся до неї, дивлячись очікувально.

— Пробачте. Я… Мені не дуже добре. Я не хотіла кричати на тебе.

— Умгу, — відказала Лінка, хоч їй і досі було прикро.

Адам кивнув на Кая.

— Може, пізніше поговоримо?

Єва кивнула головою.

Поговорили, причому про різне. Коли Кай пішов спати, сіли із чашками гарячого чаю й домовилися, що треба підготуватися до народження дитини. Лінка наполягала, що цілком досить її маленької затишненької кімнатки. Принаймні поки що. Сказала, що однокласник допоможе їй облаштуватися й сподівалася, що Оскар справді це зробить. Наразі невідомо було, хто власне займатиметься дитиною. Адам працював від ранку до 17-ї, мама теж. Бабуся…

— А бабуся? — запитала Лінка.

Мама зітхнула.

— Сама не знаю. Адже їй довелося б сюди переїхати…

— Допомога потрібна на три місяці. До іспитів.

Вираз маминого обличчя не віщував нічого хорошого. «Але ж бабуся вже на пенсії, — подумала Лінка. — Чому мама переконана, що вона не захоче допомогти?»

— А ясла? — запитав Адам.

— Ти що! — пирхнула Лінчина мама. — Ти ж не віддаси маленької дитини до ясел! Зрештою, зараз беруть з кількох місяців… І взагалі це погана думка. Це розсадник хвороб!

А Лінка подумала, що світ улаштований якось неправильно. Щойно народжується нова маленька людинка, як відразу перетворюється на проблему.

— Скільки коштуватиме няня? — розсудливо поцікавилася мама.

— Не знаю, — зітхнув Адам. — Тисячу? Півтори?

— Таких грошей у нас немає.

— Еге ж…

Лінка почувалася дедалі гірше, та, на щастя, Адам урятував ситуацію.

— Гаразд, щось придумаємо. Не переймайся, Халінко.

А коли вони залишилися самі, звернувся до дружини:

— Я думаю, що ти повинна знову почати приймати ліки. Ти не в найкращому стані.

— Але я не хочу їх весь час приймати! Вони мені діють на мозок!

Адам похитав головою.

— Я тебе розумію. І зовсім не дивуюся. Але ти сама бачиш, що зараз не найкращий час, щоб перестати їх приймати. Ти живеш у постійному стресі! Це безглуздо! Лінка потребує твоєї підтримки. Не забувай, що саме їй зараз найважче. Усе її життя пішло шкереберть.

— Добре, — повільно відповіла Єва. — Мабуть, ти правий.

Лінка наперед раділа зустрічі з дівчатами «Solo Mums». Вони переносили її кілька разів, зрештою, виявилося, що всі можуть приїхати. Коли Лінка прийшла до «Ведмедика», дівчата вже зібралися: Лаура з величезним животом, Домініка із трішки меншим, схожим на її, Лінчин, бо вони обидві мали народжувати в лютому. Марися з маленьким синочком, Люцина із дещо старшою донею, Мажена з немовлям у елінгу, Оля із шестирічним хлопчиком. І Лідія, яка виглядала так, наче от-от мала народити, хоча насправді це мало статися в грудні.

— Я так боюся, — зізналася Лаура. — Це вже за тиждень.

— Сама народжуватимеш?

— Ні. Із подругою. На щастя. Мені б не хотілося залишитися самій.

— А я, мабуть, таки буду сама, — озвалася Домініка. — Бо нікого не маю. Мої батьки… Справжній розпач. Вони мене взагалі не підтримують. Соромляться.

— Я була сама. Не найкращий вихід, але раду дала, — сказала Марися.

— А я… я познайомилася із деким, — мовила Лідія. Вона виглядала геть інакше, ніж того разу, коли Лінка бачила її востаннє. — Точніше, не познайомилася. Я знала його раніше, коли він був у мене закоханий. Він набагато старший. Сказав мені, що дитина йому не заважає. Уявляєте? Хоче, щоб я до нього переїхала.

— Класно! — вигукнули всі. — А він порядна людина?

— Так… здається, що так. Працює й... узагалі.

— А мені от цікаво: хіба так буває? Щоб чувак прийняв чужу дитину?

— Ну, якщо кохає дівчину, то, мабуть, що так.

— Зв’язок з дитиною — це не лише генетика, — сказала Оля. — Це дещо більше. Якби це було не так, то ніхто б не всиновлював дітей.

— А й справді…

— Зате часто буває, що такий мужик відразу захоче нову дитину. Власну. Зі мною так було. Коли Войтусеві було два рочки, я познайомилася з одним чоловіком. Він переїхав до мене, вони з Войтеком дуже здружилися, — дівчина стишила голос, але, на щастя, її синок захопився розмальовкою, принесеною кимсь із «Solo Mums». — І дуже швидко почав мене переконувати народити другу дитину. А я не хотіла.

— Чому?

— Розумієте… Я пережила травму. Післяпологову. Потрапила до жахливої лікарні. Замалим не втратила дитину. Пологи тривали двадцять сім годин, я благала, щоб мені зробили кесарів розтин, і коли його нарешті зробили, то малий був весь синій. І більше не хотіла такого переживати. А він наполягав. І ми розійшлися.

— Я теж познайомилася з одним чоловіком, — розповідала Людина. — То був хлопець із зовсім іншого середовища. Він… закохався в мене, а може, мені так лише здавалося. Я почала з ним зустрічатися, але спочатку взагалі йому не казала, що в мене є дитина.

— Чому?

— Не знаю. Бо я почувала себе молодою, такою, як раніше. Мені здавалося, що все ще попереду. Та коли він дізнався, що я маю дитину, то страшенно розлютився, — дівчина відгорнула пасмо волосся з обличчя.

— Мабуть, подумав, що ти його ошукала.

— Він так і казав. Але, розумієш, якби він по-справжньому хотів…

— Авжеж. Нелегко це, правда? Перекакали ми собі життя.

— Та є трохи.

Отак вони сиділи зі своєю кавою, соками й тістечками і, здається, кожній на мить зробилося якось сумно.

— Слухайте, дівчата, — озвалася Лінка. — Знаєте, що? Мій знайомий каже, що ніхто не гарантує нам, що в нашому житті все складеться гладко. Що навіть, коли ми не можемо отримати всього, то принаймні маємо або матимемо дітей. А є жінки, які хочуть дітей, але не здатні народити. І це теж лажа, бо вони можуть щонайбільше всиновити малюка, а це не те саме.

— Твоя правда. Немає чого сумувати.

— Ну, і не впадати у відчай.

— Так отож.

— Звісно, — сказала Оля. — Ви що, дівчата. Я б Войтека за жодні скарби світу не віддала. Може, у мене й немає мужика, зате є неймовірна дитина. Загалом я навіть не певна, чи хочу якогось чоловіка. З Олафом ми жили рік, а коли він пішов… Мені було прикро, та з іншого боку, чоловіки висмоктують з нас море енергії…

— Енергії?

— Ну, певне ж. Ми весь час стараємося їх задовольнити. Розумієте, от у вас є дитина, яку треба одягнути, нагодувати, подбати, щоб вона все мала. І лише це займає купу часу й відбирає енергію. А тут приходить