Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

Я сказала саме так, чистою італійською. Сестра пополотніла і вимовила:

– Лену, геть із мого дому, негайно! Із ким, по-твоєму, ти зараз розмовляєш? З отими поважними синьйорами, з якими знаєшся?! Геть звідси! Ти справжнє чванько і завжди такою була!

А коли я спробувала відповісти, зарепетувала:

– І не приходь сюди читати моралі Марчелло! Він добрий чоловік, і ми йому за все маємо бути вдячні! А я, якщо захочу, куплю і тебе, і оту хвойду Лілу, і усіх тих виродків, якими ти так захоплюєшся!

57

Я дедалі більше цікавилася життям району, яке мені в загальних рисах відкрила Ліла, і усвідомила занадто пізно, що заглиблювалася в дуже складні й важливі справи. До того ж я порушувала правило, яке собі встановила після повернення до Неаполя: не дозволяти, аби мене затягнуло те місце, де я народилася. Якось після обіду я залишила доньок з Міреллою, а сама спершу поїхала провідати матір, а потім – не знаю навіщо, щоб заспокоїтися чи щоб звільнитися від нервового напруження, – зайшла до Ліли на роботу. Мені відчинила Ада, привітно запросила пройти всередину. Ліла була у своєму кабінеті, я чула, як вона голосно обговорює щось із замовником. Енцо з Ріно поїхали кудись у справах, а тому Ада почувалася зобов’язаною із чемності скласти мені компанію. Завела розмову про свою доньку Марію, про те, як вона вже виросла, як добре навчається в школі. Тут задзвонив телефон, вона побігла відповідати, а дорогою гукнула Альфонсо: «Ходи сюди, тут Ленучча прийшла!» Мій колишній однокласник із дещо збентеженим виглядом, ще більше схожий на жінку ходою, жестами, зачіскою, кольором одягу, запросив мене до свого невеличкого, скромно обставленого кабінету. Там, на свій превеликий подив, я застала Мікеле Солару.

Я давно його не бачила, і нам усім стало незручно. Мікеле, як мені здалося, дуже змінився. Він якось змарнів і постарів на обличчі, хоча тілом залишався молодим і міцним. Але особливо вразило те, що моя поява його збентежила, це не було схоже на його звичну поведінку. По-перше, як тільки я увійшла, він аж підскочив. По-друге, поводився чемно, але говорив мало, його звичне іронічно-єхидне базікання кудись зникло. Раз у раз він поглядав на Альфонсо, наче шукаючи підтримки, але відразу відводив погляд, ніби вже саме оте поглядання могло його викрити. Альфонсо теж почувався некомфортно. Постійно поправляв довге волосся й прицмокував, ніби не знаючи, що сказати, і скоро наша розмова зійшла нанівець. Нависла напружена мовчанка. Я рознервувалася, сама не розуміючи чому. Можливо, мене роздратувало, що вони намагалися приховати свої стосунки від мене – від мене, ніби я сама нічого не розуміла! Від мене, яка бувала в суспільних колах значно прогресивніших, аніж оця задрипана кімнатка на районі! Від мене, яка написала книжку про крихкість статевої ідентичності й отримала визнання не лише в рідній країні, а й за кордоном! У мене так і крутилося на язиці: «Знаєте, я вже й так уторопала, що ви коханці!» І промовчала лише тому, що побоювалася, що неправильно зрозуміла Лілині натяки. Але все ж вирішила порушити мовчанку й розговорилася, повертаючись знову до цієї теми.

Звернулася до Мікеле:

– Джильйола сказала, що ви розлучилися.

– Так.

– Я теж розлучилася.

– Знаю. Знаю і те, з ким ти тепер живеш.

– Ніно тобі ніколи не подобався.

– Ні. Але кожен має робити, як вважає краще для себе. Інакше можна захворіти.

– Ти так і живеш в Позілліпо?

Тут у розмову втрутився Альфонсо, промовивши захоплено:

– Авжеж, там такий чудовий вид на море!

Мікеле роздратовано зиркнув на нього й сказав:

– Мені там живеться добре.

Я відповіла:

– Нікому не живеться добре самому.

– Краще вже самому, ніж аби з ким, – буркнув він у відповідь.

Альфонсо, напевне, відчув, що я шукаю зручної миті, аби сказати Мікеле щось неприємне, а тому спробував перевести увагу на себе й вигукнув:

– Я теж збираюся розлучитися з Марізою!

І почав жваво описувати сварки з дружиною через гроші. Він ні разу не згадав про кохання, секс чи навіть її численні зради. Замість цього кілька хвилин базікав про гроші, згадав кількома фразами Стефано, обмежившись тим, що Маріза перейшла дорогу Аді («Жінки відбивають чоловіків одна в одної без найменших докорів сумління, навіть із превеликим задоволенням»). За його словами, дружина стала для нього лише знайомою, про чиї справи він міг говорити з іронією.

– Оце так вальс! – промовив він, сміючись. – Ада відбила Стефано в Ліли, а тепер Маріза відбирає його в неї! Справжнє кіно!

Я сиділа, слухала його і потихеньку до мене повернулося – але так, ніби я витягнула його з глибокого колодязя, – наше колишнє взаєморозуміння з тих часів, коли ми сиділи за одною партою. І лише тепер усвідомила: хоч я тоді нічого не знала про його сексуальну орієнтацію, він припав до душі саме тому, що був не такий, як решта хлопців, саме через аномальну відсутність у ньому грубості й жорсткості, притаманних чоловікам району. І зараз, коли він говорив, я відчула, що наш зв’язок не перервався. А от Мікеле мене дратував дедалі більше. Пробурмотів якісь грубощі на адресу Марізи, втратив терпіння через балаканину Альфонсо і навіть обірвав його на півслові («Та дай же Ленуччі сказати хоч кілька слів!»), запитав у мене про матір, бо знав, що та хворіє. Альфонсо відразу знічено замовк, я завела розмову про матір і навмисне наголосила, що вона дуже хвилюється за своїх синів. Сказала:

– Її не тішить, що вони працюють на твого брата.

– А що не так із Марчелло?

– Ну, цього я вже не знаю. Це ти мені поясни! Мені сказали, що ви з ним не дуже ладнаєте.

Він збентежено вирячився на мене:

– Тобі сказали неправду. Хай там як, якщо твоїй матері гроші від Марчелло не до вподоби, хай пошле їх горбатитися на когось іншого.

Я вже зібралася дорікнути йому за оте горбатитися: мої брати горбатяться на Марчелло, на нього, ще на когось. Мої брати, яким я не допомогла з навчанням, тепер через мене мусять горбатитися. Горбатитися? Ніхто у світі не повинен горбатитися на когось, особливо на Солар. Мій настрій ще більше погіршився, і захотілося посваритися. Але до кімнати раптом зазирнула Ліла:

– О, скільки тут народу! – І звернулася до Мікеле: – Тобі треба зі мною поговорити?

– Так.

– Це надовго?

– Так.

– Тоді я спершу поговорю з Ленуччою.

Він пригнічено кивнув. Я підвелася й сказала, дивлячись на Мікеле, але торкнувшись ліктя Альфонсо і ніби підштовхуючи його до Солари:

– Запросіть мене повечеряти на Позілліпо, а то я завжди