Читати книгу - "Час перед свiтанком, Сомерсет Вільям Моем"

Що там сказав Роджер, коли говорив їй, що німці ось-ось увійдуть до Польщі? Зараз не той момент, коли хто-небудь з нас може дозволити собі думати про свої особисті проблеми; або про щось подібне. Якщо тоді це був не той момент, то зараз це було набагато, набагато гіршим моментом. Тепер всі були зацікавлені, кожен повинен був зробити все можливе, інакше все було б втрачено; тепер щастя не мало значення; єдине, що мало значення, - це Англія. Було бридко думати про себе. Кожен повинен бути готовим пожертвувати всім йому дорогим. Мей придушила виск, що зірвався з її губ, коли, подібно трупу вбитої людини, що сплив на поверхню води, подібно ганебному вчинку, який переслідує вашу пам'ять, подібно брутальному дзеленчанню, яке дражнить запалений мозок, до неї прийшла думка про жертву, яку від неї вимагали. Це було абсурдно. Вона не зможе цього зробити. Це вимагало занадто багато від неї. Це було так само нерозумно і по-дитячому, як тоді, коли Дік відступав в Дюнкерк, і вона відчувала спокусу пообіцяти Богу кинути його, якщо тільки він врятується. Це було так само нерозумно і небезпечно, як тоді, коли ввечері, розкладаючи пасьянс, вона мала схильність сказати собі, що, якщо він вийде, Дік буде врятований. Що хорошого це могло б принести кому-небудь, якби вона принесла цю жертву ? У цьому не було ніякого сенсу. Чому вона повинна втрачати свій єдиний шанс на щастя? Це було божевілля. І все ж якесь внутрішнє спонукання, сильніше, ніж її воля, її розум, її інстинкт, змусило її; їй нічого не варто було сказати, що це нерозумно, вона знала, що їй доведеться принести жертву. З цим нічого не можна було вдіяти.

Тому одного вечора, після того як Роджер провів у Грейвні кілька днів, Мей попросила його прогулятися з нею. Вони прогулювалися під древніми кедрами так званого англійського саду; він був відділений від офіційного саду старою стіною з червоної цегли, на якій густо ріс плющ, і було дуже приємно гуляти там у прохолоді дня. Хоча доглядати за ним залишилися тільки двоє старих і хлопчик, газони були підстрижені, а трав'янисті бордюри в цвіту. Якраз тоді вони були в повній красі. Роджер говорив з нею, як завжди, люб'язно, але про повсякденні речі, про евакуйованих дітей, Джима і його роботу на фермі, уряді і таке інше. Він ніколи не згадував про їхні особисті стосунки. Мей трохи нервувала.

- Ви дасте мені цигарку? - промовила вона .

Він зупинився, щоб дати їй прикурити, і коли вони пішли, вона взяла його попід руку. Вона не дивилася на нього, а дивилася прямо перед собою.

- Роджере, ви знаєте, що я вас запитала, щойно ви повернулися з Польщі?

- Авжеж.

- Я не хочу, щоб ви зробили те, що я тоді вас попросила!

- Я дуже радий.

Він не виглядав особливо здивованим; насправді він сприйняв це майже як само собою зрозуміле. Вона хотіла б, щоб він був більш захопленим, можливо, навіть трохи нестриманим. Це не було б неприродно, якби він обійняв її і поцілував. Хвилину чи дві він не говорив.

- Того дня, коли я повернувся з Франції, - тоді сказав він, - я запитав вас, чи ви все ще закохані у Діка, і ви сказали, що так.

- Я написала Діку і повідомила його, що не хочу розлучатися з вами. - Вона швидко подивилася на нього. - Ви цього не бажаєте, чи ні?

- Звісно, що ні. Я ніколи цього не бажав. Бачите, я кохаю вас.

- Ви не поцілуєте мене?

Він трохи соромливо посміхнувся і злегка поцілував її в губи.

- Я дуже хочу, щоб ви були щасливий, Роджере, я зроблю все можливе, щоб стати для вас хорошою дружиною.

- Я знаю, що ви будите, кохана.

Здавалося, що там більше нічого було сказати, і Мей відчула полегшення, побачивши, як генерал мандрує до них. Вона глянула на годинник, коли він приєднався до них, і сказала:

- Я збираюсь залишити вас удвох. Я мушу йти і взятися за свої господарчі справи.

Повертаючись до будинку, вона відчула спокій на душі, якого не знала кілька днів. Тепер, коли вона прийняла своє рішення, вона була переконана, що зробила правильно; вона почувалася майже легковажною; вона не була єдиною людиною у світі, яка не могла мати того, чого хотіла, і у неї було відчуття, що з часом ця біль за Діком, ця гірка біль, стане менш жорстокою; можливо, одного разу це буде не більше ніж ніжним жалем. Можливо, потім вона навіть зрадіє, що відкинула надію на щастя. Лист, який вона написала йому, було важко написати і болісно; отримати це буде для нього жорстоким горем, але вона думала, що він зрозуміє, що у неї немає вибору. Принаймні, він ніколи не міг сумніватися, що він мав все її кохання. Вона була рада, що Роджер не попросив пояснити її зміну думки. Хоча в перший момент вона була дещо приголомшена тим, що він прийняв це так недбало, тепер вона побачила, було добре що він так зробив. Але з плином днів Мей була трохи спантеличена тим, що її розмова з Роджером, схоже, не призвела до значних відмінностей у їхніх стосунках. Він був приємним, дружнім і чуйним, навіть ніжним, але таким він був завжди. Вона запитувала себе, чи можливо щоб він не зрозумів всього, що вона мала на увазі близькість. Його відпустка підходила до кінця, і коли він піде, можливо, вона не побачить його знову кілька тижнів. Він мав у своєму кабінеті ліжко і спав там щоночі, так що, навіть якби її праця в Грейвні не вимагала від неї перебування там, було б безглуздо знову спільно налагоджувати домашнє господарство у Лондоні. Вона не збиралася робити справи наполовину. Якщо вона не зовсім ясно дала зрозуміти, що мала на увазі, що ж, вона повинна була зробити це зрозумілим; але це було нелегко. Вона все ще відчувала себе трохи дивно з Роджером; справа була не в тому, що вона дійсно боялася його, а в тому, що вона ніколи не відчувала себе з ним невимушено; хоча вона знала його майже все своє життя, вона ніколи не була близька з