Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

– Гаразд, дочка, йди готуй мені кімнату, зви лікаря. Йди, я тут посиджу.

Без подальших пояснень Лідія підвелася з-за столу і полишила кабінет. Якщо у тіточки Ільнари вже були перейми (а інакше б вона до лікарні не прийшла), затягувати справу не варто. Насамперед треба підготувати те, що можна було умовно назвати пологовою залою: для цього в звичайному процедурному кабінеті просто на підлогу стелилася клейонка, на яку вкладалися одне на одне пара простирадл. Потім Лідія приводила до процедурної породіллю, допомагала всістися на простирадла і насувала зверху над її тулубом столик з невисокими, спеціально підпиляними ніжками так, що поза столиком лишалися тільки плечі, руки й голова жінки.

Далі відвідувачку треба було залишити саму, і поки вона народжувала – Лідія встигала збігати до розташованої неподалік чайхани й розповісти про все лікареві. Якщо він вважав за потрібне, то за деякий час приходив до лікарні, якщо ні – уповноважував Лідію зробити для породіллі все, що там необхідно зробити. Потім медсестра поверталася до процедурної (з лікарем чи без нього – як вже вийде) і через зачинені двері спілкувалася з пацієнткою. Заходити всередину їй дозволялося, лише коли пологи завершувалися. Тоді нарешті дозволялося відсунути подалі столик з підпиляними ніжками, перев’язати і перерізати пуповину, обмити і сповити новонароджене немовля, попіклуватися про породіллю. А вже потім дозволялося зайти і санітарам, які відносили жінку до лікарняної палати…

Лідія давно вже звикла до всіх цих умовностей. Але це тепер, після багатьох років, проведених у Ташаузі. Попервах же подібні речі неабияк шокували її, викликали шалений внутрішній опір і бажання зробити все як слід. На що лікар спокійно зауважив:

– Ти хоч і вийшла заміж за нашого, але тутешньою не є. Наш Ташауз – це тобі не Ашхабад, у нас багато вчорашніх селян, вони живуть, як їм подобається. А тому звикай. Просто звикай і приймай, що треба робити, як тебе просять. Як кажуть у вас, урусів, зі своїм законом до чужого монастиря не пхайся. Інакше сидітимеш вдома і не працюватимеш, як наші жінки. Зрозуміло?

Довелось призвичаїтися. І не тільки до цього… Мабуть, іще більше, ніж процедура пологів, Лідію вразила звичка місцевих жінок носити замість панталонів лише нижні частини холош, відрізані на манір підв’язок і вдягнуті на стегна. Вперше вона зіткнулася з подібним, коли лікар прописав Сагадат Гундогдиєвій серію ін’єкцій в м’язи. Коли апа Сагадат вляглася на клейончасту медичну кушетку, що жалісливо рипіла під її вагою, та задерла спідницю, Лідія мало шприць не вронила від здивування, побачивши її голі сідниці з «підв’язками» на ногах. І звісно ж не втрималася від запитання:

– Апа Сагадат, що це таке у вас на ногах вдягнене?

– Нова ти у нас, так? – насмішкувато відгукнулася жінка і пояснила: – Нам сказали, що треба труси носити, бо наш Ташауз є великим містом. Але наш мужчина зовсім не той, що ваш урус. Наш мужчина гарячий і нетерплячий, він не любить чекати, доки жінка зніме труси. Він сказав – усе, повинен отримати. А доки будеш труси скидати – це довго, він втратить терпець і розлютиться. Нашого мужчину краще не розлючувати. А так задерла спідницю, і все гаразд, і мужчина задоволений.

– Але навіщо ці «підв’язки» носити?..

– Не можна без них. Влада сказала: Ташауз є великим містом, тут жінки не можуть ходити без трусів під спідницями, це ганьба! Треба носити.

І так було на кожному кроці.

Не дивно, що Лідія невпинно мріяла про час, коли її Касим нарешті натренує місцеву команду юнаків-легкоатлетів, які доб’ються очевидних успіхів на республіканському, а ще краще на всесоюзному рівні. Саме за такої умови місцеве спортивне начальство погоджувалося відпустити подружжя Турсунових на всі чотири сторони… точніше, назад до Києва, де чоловік і дружина свого часу закінчили Інститут фізкультури, де познайомилися. І де й досі мешкала мати Лідії, під вимушеною опікою якої перебували обидва сини подружжя.

От за ким Лідія сумувала аж до сердечного болю – то це за своїми хлоп’ятами! Але ж вона не могла навіть помислити про те, що вони зростатимуть тут, у Ташаузі, де на кожному кроці стикаєшся з по-справжньому дикунськими звичаями місцевого населення! Не її провина, що під час навчання в інституті вона закохалася в стрункого красеня Касима. Звісно, це щастя… От тільки погано, що по закінченні навчання його розподілили працювати сюди, в туркменську провінцію, а тутешнє начальство поставило жорстку умову: натренуй нам місцеву команду, і все!.. А це ж не на один рік робота.

Доводилося чекати й терпіти буквально на кожному кроці. Терпіти розлуку з дітками. Терпіти місцеві дикунські звичаї. Терпіти відсутність нормальної роботи (бо посада медсестри місцевої клініки – це все, що вдалося підшукати для Лідії). Терпіти жахливий клімат…

Добре, що хоч її Касим був з місцевих, але ж вигідно відрізнявся від них у плані вихованості й інтелігентності. Хоч у чомусь їй пощастило!..

Середня школа № 20, Київ, 1 жовтня 1971 року

Ганна Михайлівна спускалася на перший поверх шкільної будівлі нечасто: адже тут розташовувалися кабінети класів початкової школи – з першого по третій, а також гардероб, три коморки, кабінет шкільної медсестри і бібліотека. Та окрім викладання російської мови й літератури в старших класах, літня вчителька вела також літературний гурток юних пушкіністів. Його найближче засідання планувалося присвятити листу Тетяни до Онєгіна. А на завершення найкращі учениці-пушкіністки мали прочитати віршовані листи, власноруч написані уявним коханим юнакам.

Для створення відповідної атмосфери Ганна Михайлівна зазвичай використовувала набір великих ілюстрацій з картин художників-класиків, наклеєних на аркуші цупкого синього картону. Як раптом з’ясувалося, що за розпорядженням вчителя історії Миколи Семеновича цей набір ілюстрацій перекочував до однієї з комірчин на першому поверсі! Сталося непорозуміння тому, що в сусідньому історичному кабінеті тривав ремонт (там білили стелю й верхню частину стін, а нижню частину готували до фарбування), отож на особисте прохання директорки школи, «русачка» тимчасово прихистила гостя. Ну, а Микола Семенович, перебуваючи напідпитку, наказав учням-десятикласникам «прибрати все зайве» до однієї з комірчин на першому поверсі. Лобуряки радо виконали розпорядження, бо чим є для них витончене пушкінське слово?! Що для них страждання юної Тетяни?! Нічого, геть зовсім нічого…

– Миколо Семеновичу, та ви хоч би подумали рештками своїх мізків, перш ніж чужим навчальним інвентарем розпоряджатися!!! – кип’ятилася Ганна Михайлівна. – Добре хоча б те, що на макулатуру цей комплект не здогадалися здати…

– Нічо, потерп-піть. Мні те’троха місця тра-ба, – белькотав