Читати книгу - "Карафуто, Олександр Васильович Донченко"

Хутко насувався тайговий присмерк.

— Ми далі не можемо йти, — сказав один з поліцаїв. — Мені здається, що ми заблудилися. Що ж до злочинця…

— Він зовсім недалеко, — підхопив другий. — Подивіться на пса, як він рветься вперед. І ці сліди свідчать, що…

— Почекайте, я вас помирю, — сказав третій. — Пес дійсно рветься, але це його особиста справа. Можливо, що справді він чує недалеко втікача. Ми ж нікуди далі не підемо і завтра повернемося назад. Але пса я пропоную зараз же одв'язати. Хай біжить. Коли він знайде злочинця, він зуміє затримати його без нашої допомоги.

— Але…

— Та не турбуйся. Пес загавкає, коли буде треба. І ми тоді поспішимо йому на допомогу.

Поліцай відчепив од нашийника кінець поводка, і дог безшумно помчав у хащі, нюхаючи слід.

Небезпека стає безмірно страшнішою, коли з'являється несподівано.

«Кінець! Мене впіймали!» Юнак чекав, що зараз почує кроки й голоси людей, що зараз його схоплять. Проте минуло кілька секунд, які здалися вічністю, а навколо була, як і раніше, тиша й темрява, і тільки потихеньку ричав пес.

Юнак хутко оговтався, і тоді нова думка пронизала його мозок:

«Та це ж, напевно, Гохан!»

Боячись поворухнутись, Володя тихим і спокійним голосом позвав:

— Гохан! Ти не впізнав? Це ж я! Гохан!

Ричання припинилось. Юнак обережно підвівся на лікоть. Гохан відступив, і Володі здалося, що пес навіть завихляв у темряві хвостом.

«Отже, я не помилився: це ж справді Гохан!»

І, скочивши на ноги, Володя тихо, але суворо наказав:

— Гохан, іди геть! Іди геть!

Пес постояв, потім повернувся, і вже оддалік під його лапою тріснула суха гілка.

Володя був переконаний, що слідом за псом ідуть поліцаї. Не можна було залишатися тут і хвилини.

Юнак знову рушив у путь. Але він знав, яка це надзвичайно важка річ — мандрувати тайгою вночі. До того ж навколо була страшна глушина, і зовсім невідомо, в який бік треба йти. Що, коли натрапиш просто на поліцейський загін?

Володя сів на звалений стовбур дерева і так просидів до світанку.

Він мало не плакав від жалю до себе самого. Такий він був маленький серед незайманої тайгової глушини. Але ні на мить не згасала в серці жива іскра палючого бажання — все перейти, все здолати, повернутись на батьківщину і врятувати батька.

І тут виникали такі спогади, з'являлись такі рідні й кохані обличчя, що серце починало несамовито калатати в грудях, рватися на простір, наче воно було замкнене в тісній залізній клітці.

Три дні йшов Володя крізь тайгу. Мучив голод. По дорозі їв корінці, рослини, ягоди. Потім пощастило вбити ломакою дятла. Він здався найсмачнішою стравою на світі.

Іноді траплялися рябчики, але вбити їх було неможливо. Володя жалкував, що, тікаючи, покинув револьвер.

Наприкінці третього дня шлях юнакові перетнули високі сопки, вкриті густим лісом. Володя вирішив, що треба йти навпростець. Досі хлопець ішов просто на північ. Не хотілося звертати з наміченого напрямку, обходити сопки. До того ж це забрало б багато зайвого часу.

Всією істотою Володя рвався на північ. Юнак знав, що кожний крок наближає його до п'ятдесятої паралелі, за якою починається радянська земля. Він проклинав час, прогаяний у японській лабораторії. Досі Володя вже міг би бути в рідній країні.

Вранці юнак почав сходити на сопку, а опівдні вже був на її вершині.

Північній схил сопки, дуже стрімкий, порізаний ярами, був оголений лісовою пожежею. Сумне, неприємне почуття викликали химерні кучугури вугілля від загиблих дерев. Обгорілі пеньки й стовбури тоскно чорніли між буйною зеленню молодого лісу, який уже підіймався над трупами тайгових велетнів.

З північного боку сопки відкривався величний і дикий краєвид на тайгу, на далекі гори й рівнини, на лісову річку, яка поблискувала сріблом далеко внизу поміж деревами.

Володя стояв, зачарований величною красою цієї суворої незайманої природи. Над неосяжним океаном темно-зеленої хвої в повітрі ширяли два чорні ворони. Їх різкі крики «кррабб! кррабб!» долітали до Володі, як голос непрохідної тайги.

З-під ноги зірвався камінь і покотився вниз. Набираючи розгін, він застрибав, загув, захоплюючи по дорозі інше каміння, і вже лавиною з шумом понісся стрімкими схилами гори. Тайгова луна в різних кінцях повторила гул і шум, і вже десь далеко-далеко, на краю землі, завмерло: тах, тах, тах…

Володя почав обережно спускатися. Виявилось, що це далеко важче, ніж сходити на гору. Дрібні камінці раз у раз котилися вниз, дерев'яні черевики сковзались. Вугілля й попіл зсипалися від дотику і запорошували очі.

Посковзнувшися, Володя впав. Він встиг ухопитися за молоду ялинку, але вона зламалася, і хлопець посунувся крутим схилом.

Навколо ще котилося дрібне каміння, але Володя відчув, що він опинився на твердому. Обережно розплющив запорошені очі й озирнувся. Він лежав на невеличкому майданчику між двох молодих сосон.

Тоді юнак підповз до краю майданчика і глянув на схил. Далеко внизу, де починалась долина, паслася кабарга. Кричала сойка, яскраві дятли перелітали з стовбура на стовбур.

І зненацька, наче трапилась у природі якась зміна, злякано розлетілися дятли, кудись сховалася сойка, кабарга, нагостривши вуха, тінню майнула в хащі.

Юнак почав шукати те, що порушило тайговий спокій, і враз зустрівся віч-на-віч з гострими чорними очима, які пильно стежили за ним з-за купи каміння. Переконавшись, що його схованку викрито, невідомий з'явився на схилі сопки. Володя зразу побачив, що це не японець. Невідомий був смуглявий мужчина з чорною красивою бородою. Він дуже скидався на звичайного російського колгоспника. В руках у нього була двостволка, біля пояса теліпалися кілька забитих рябців.

Якусь хвилину він стояв нерухомо, наче вирішуючи, як йому бути далі, а потім повільно пішов схилом угору.

«Це