Читати книгу - "Стрiла Часу, Олександр Павлович Бердник"

всім людям у світі. Конгрес вирішив направити в район Ма-ото ракети з термоядерними зарядами. Але нічого не можна було організувати в охопленому панікою місті. А ввечері прийшло нове повідомлення: прискорення почало зростати ще більше. На вулиці не можна було вийти — ураган валив з ніг, в повітрі летіли дерева, легкі будівлі, в чорних лійках смерчів чулися передсмертні крики людей, домашніх і диких тварин.

Конгрес зібрався в останній раз. Виступи були короткими, суворими. Всі одноголосно прийняли останнє рішення. Висадити на Ма-ото десант на космічних кораблях. Почали розшукувати Сіта, щоб сповістити йому це рішення.

Сіта ніде не було…

* * *

…Корабель вийшов у міжпланетний простір і помчав над Та-іною. Сіт непорушним поглядом дивився в перископ. Вирішено! Іншого шляху нема! Коло замкнулося… Він дав у руки злочинцям величезну силу, він і мусить зруйнувати їх пекельні установки.

Астропілот вилетів з Ціно-бер сам. Внизу пропливав материк, покритий сірими кошлатими хмарами. По екватору планети здіймається гребінь голубого туману і шлейфом тягнеться в темряву простору. То Та-іна втрачає атмосферу!

Під кораблем — Східний океан. В жовтій імлі видно яскраву пляму. Рожевий струмінь пробиває атмосферу, сягає космосу. Неабиякий факел запалив Нур на страх усій планеті! Проклятий! Для якої ганьби він використав могутню силу знання!

Чіткими рухами Сіт включив мозок корабля, дав завдання автоматам. Сам хутко перейшов у рятівний шлюз. Там була невелика ракета. Сіт пробрався до керівної рубки, сів у крісло пілота.

Легенький поштовх, і ракета віддалилася від корабля. Сіт, спрямувавши ракету в космос, глянув у нижні перископи. Велетенський апарат, гримлячи могутніми вибухами, помчав прямо на архіпелаг Ма-ото. Все стане на місце. Все буде гаразд!

Сіт палким поглядом провів корабель і повернув ракету по велетенській дузі назад. Зараз космічний велетень уріжеться глибоко в планету, вся маса пального виділить свою енергію. Ядерний вибух страшної сили зруйнує все навколо в радіусі ста кілометрів. Установки Нура перестануть існувати! Загинуть і люди! Чи має Сіт право вбивати їх? А де тепер право? З ким можна порадитись або чим замінити оцей єдиний хід? Загине архіпелаг, але ж Та-іна залишиться! Хто осудить Сіта?

Зараз! Скоро! Ще одна мить!

В мороці хмар спалахнуло море вогню. Вихор газів ринувся в Космос. Він миттю досяг ракети, закрутив її з титанічною силою, метнув у безодню. Сіт боляче вдарився об пульт, хвиля непритомності склепила очі. Отямившись, припав до перископа, згасаючим поглядом подивився в нього.

Та-іна задрижала, закуталась хмарою розпечених газів. Крізь ту хмару засяяло сліпучо-голубе проміння. В пітьму простору полетіли гігантські уламки планети. Та-іна розліталася на частки. Половина її спалахнула ніби новий Цон-і, і, залишаючи вогняний слід, помчала в Космос…

Сіт упав. Темрява насунулася на свідомість, погасила останню розпачливу думку космонавта:

«В реакцію вступила вода океану. Планета загинула…»

…Сіт не вмер. Він опритомнів. Усвідомивши своє становище, важко звівся на ноги. Ракета летіла по орбіті Та-іни навколо Цон-і. Десь далеко, за тисячі кілометрів від апарата, блищали кам’яні брили. Сіт знав, що то за брили! То були останки рідної планети!

Холодними руками, машинально Сіт спрямував ракету до найближчого уламка, вміло посадив її на поверхню. Одягнувшись у скафандр, вийшов назовні. Темрява космосу зустріла його величним сяйвом мільярдів зірок. Сіт довго стояв біля ракети, дивлячись у бік зеленого вогника планети Льо.

Залишків Та-іни вже не було видно. Вони розсіялися в безконечності.

Прощай, мати моя! Я власними руками знищив тебе! І тепер один, один у всьому Космосі! Безліч світів сяє вдалині, але хіба є там теплі, дружні серця, рідні душі?

Мовчить космос, холодить тіло. Але що це поряд з ракетою? Гігантський циліндр. Він світиться в темряві голубим промінням. То, напевне, залишки пекельних установок Нура. Портативний лічильник на грудях Сіта показує, що від того циліндра випромінюється радіація величезної проникаючої сили. Ну та дарма! Сіту вже нічого не страшно!

Він присів на скелі, недалеко біля ракети, повернувся обличчям у той бік, де мусив бути Цон-і. Ще раз побачити животворне світило, відчути тепло проміння… і можна вмирати!..

В згасаючій свідомості Сіта з’явилося ясне розуміння неосяжності Всесвіту. Планети, зірки, цивілізації — все це мить, іскра в безконечному плині часу! Значить, даремно пройшло все — історія, прогрес і страждання Та-іни? Значить, не треба було боротися, шукати?

Ні, неправда! Смисл життя — в безконечній боротьбі, в пошуках, стражданні, в розумінні самого себе… Умираючи, треба мати право заявити собі, простору, далеким світам: я був людиною!

Гро-оча! Дика планета! Може, на тобі згодом з’явиться істота, осяяна вогнем розуму! Чи знайде вона шляхи до світлого майбутнього? Чи не повторить жахливої трагедії Та-іни?

Голубий вогник Гро-очі заспокійливо блимнув у темряві простору, закутався туманом. Де ж Цон-і? Чому не видно його променів?

Холодок смерті сідає на серце. Руки німіють. Чи то в Космосі чи всередині мозку задзвеніла висока нота. Вона здіймається все вище, боляче розриває все тіло гострим звучанням.

Ще трохи терпіння. Останній протест тіла проти небуття. Почорнілі губи Сіта ледь-ледь ворухнулися, з них злетіли вже нечутні слова:

— Я був людиною!..

З-за скелі зійшов Цон-і. Його сліпучі промені залили поверхню астероїда, ракету і постать космонавта. Вони відбилися в його мертвих, широко відкритих очах…»

ОСІННІ КВІТИ

…Над Києвом опускався літній прозорий вечір. Пісня пливла над Дніпром — древня, прекрасна, як спогади про дитинство. На схилах Володимирської гірки з’являлись і зникали ніжні пасма туманів. Вітер доносив