Читати книгу - "Небесний гість, Олександр Романович Бєляєв"

скріплений на лівому плечі. Густе волосся робило його голову схожою на копицю. Вуха його ворушилися. На руках і під шкірою оголених плечей та правої лопатки вигравали мускули, немов великі кулі. Голими ногами він упирався в лід, ніби це був паркет, а в руках тримав величезну крижину, яка, проте, зовсім не сковувала його рухів. Тримаючи навису важку брилу, він усім корпусом подався вперед, розглядаючи щось унизу. Нарешті, вибравши потрібну мить, він з диким ричанням, що пролунало серед гір немов грім, кинув крижану брилу вниз.

В ту ж мить у відповідь почулося люте ревіння ведмедя. Двоногий звір відломив ще більшу брилу і швиргонув її вниз, а потім і сам з ричанням кинувся вслід.

Кілька стрибків — і я опинився на його місці.

Переді мною розгорнулася картина, ніби вихоплена з льодовикового періоду. Ніколи я не забуду цієї картини.

На дні невеличкого крижаного виярка лежав закривавлений дикий козел з перебитим хребтом. Над ним стояв на задніх лапах ведмідь, поранений у голову. Він люто ревів, піднявши догори передні лапи, і з його пащі на синюватий лід збігав кривавий струмінь. А назустріч йому з крижиною в руках безстрашно йшов другий звір — двоногий.

Чому двоногий звір так поспішав? Чому він не добив ведмедя з безпечного місця на скелі? Не міг справитися з відчуттям голоду, побачивши козла, чи вважав ведмедя не страшним противником? Хто прочитає думки під цим товстим черепом?

Противники швидко йшли один одному назустріч. Коли відстань між ними була не більше півтора метра, двоногий звір кинув на ведмедя свій крижаний снаряд, поціливши в ліве око. Ведмідь присів, завив од болю і почав терти лапами морду.

Але в ту ж мить, помітивши вцілілим оком, що противник стрибнув, ведмідь, пересилюючи біль, уривчасто ревучи, знову випростався на весь зріст і став, готовий оборонятися. Зупинився й двоногий звір. Кілька хвилин вони стояли нерухомо. Потім двоногий звір почав повільно заходити з того боку, де в противника було сліпе око. Ведмідь теж почав обертатися в тому ж напрямі. Так вони обійшли два кола, мов борці перед вирішальною сутичкою.

Я сподівався, що противники кинуться один одному в обійми, але вийшло інакше.

На початку третього кола двоногий звір опинився поряд з козлом, що лежав на снігу. Зненацька він схопив козла, затиснув міцними зубами козлине вухо і спритно, немов кіт, почав видиратися зі здобиччю по крижаних уступах.

Ведмідь, забувши про тяжкі рани, голосно ревучи, кинувся навздогін за ворогом, який позбавив його смачного сніданку. Але двоногий звір видерся вже метрів на чотири, і ведмідь з безсилою люттю дряпав стрімкий крижаний укіс.

Я був вражений сміливістю, спритністю і кмітливістю двоногого звіра — чи ж не завдяки цим якостям він став царем природи, — і вже подумав про те, як уникнути зустрічі з велетнем. Зненацька в горах пролунав розпачливий звіриний крик, і я побачив, що двоногий звір разом з козлом і уламком крижини падає вниз.

Глухо вдарилося тіло двоногого звіра, величезна крижана брила придавила йому ногу, і ведмідь, переможно ревучи, кинувся на свою жертву. Однак двоногий звір не здавався. Лежачи на спині, він намагався кулаками відштовхнути ведмежі лапи з величезними пазурами.

Але становище його було майже безнадійне. Ось ведмідь здер шкіру з кисті правої руки, загнав гострі пазури в ліве плече… І двоногий звір, який щойно проявив чудеса хоробрості, закричав од страху та болю, як можуть кричати тільки звірі.

Я миттю підняв гвинтівку, прицілився у ведмежу голову і, рискуючи вбити двоногого звіра, спустив курок.

Гучний постріл прокотився в горах, повторений багато разів луною, і одразу стало тихо. Ведмідь, убитий наповал, рухнув на ворога, накривши його своєю величезною тушею. Чи живий він, мій двоногий звір?

Не пам'ятаю, як я спустився у виярок. Кинувся до ведмедя і, вхопивши його за лапи, почав тягти. Марна справа. Я, парижанин двадцятого віку, володів могутнім знаряддям, яке вбивало на смерть, але мої руки, що звикли мати справу з книгами, а не з ведмежими тушами, були занадто кволі. Мені вдалося звільнити тільки голову потерпілого. Він був живий і навіть не знепритомнів. Велетень дивився на мене блискучими голубими, як небо, очима.

Громоподібний постріл, що одразу вбив ведмедя, мій незвичний для двоногого звіра вигляд, очевидно, дуже вразили його. Разом з тим, я не помиляюсь, він зрозумів головне: я також двоногий звір, що прийшов йому на допомогу. В його погляді я прочитав щось схоже на вдячність. Вдячність людини людині. Тваринам теж властиве почуття вдячності. Але в його погляді було щось більше. Звірі так не дивляться. Отже, це була людина. Дика людина невідомої, вимерлої первісної білої раси, але людина.

Проте розмірковувати було ніколи. Треба було кликати на допомогу. Я почав стріляти, аж поки не вистріляв усі патрони. Потім став кричати. Незабаром почулися голоси. До мене поспішали мої провідники.

З їхньою допомогою мені вдалося витягти білого дикуна з-під ведмежої туші та крижаної брили. Він не стогнав, хоча кров так і цебеніла з його ран, крізь роздерті м'язи виднілася плечова кістка, а нога, певно, була переламана. Я перев'язав потерпілого, а потім ми дуже обережно понесли дорогоцінну ношу на стоянку.

Навряд чи й про рідного брата я так піклувався б. І це цілком зрозуміло: адже потерпілий був не звичайною людиною, а можливо, єдиним у цілому світі екземпляром далеких предків людини. Ряд незаперечних ознак свідчили про це…

Я гримав на провідників, коли вони спотикалися, а сам у думці вже анатомував білого дикуна, зважував його мозок, вимірював лицевий кут.

Звичайно, це не Pitecantropus erectus, залишки кісток якого знайшов ще тридцять три роки тому голландський лікар Дюбуа. Пітекантроп був ближче до мавпи, аніж до людини, і вимер з мільйон років тому. Це й не гейдельберзька людина, що жила на початку льодовикового періоду, — щось середнє між людиною та мавпою. Нарешті, це і не неандертальська людина льодовикового періоду, — та