Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

він уже зовсім близько. Масивні колеса гучно підминали під себе колію. В кабіні поруч із солдатом-шофером сидів єфрейтор, вилицюватий німець, і грав на губній гармошці. Обидва посміхалися. Коли машина догнала хлопців, єфрейтор висунувся з кабіни і щось крикнув. Хлопці нічого не розібрали.

В кузові, притулившись один до одного, сиділи на ящиках троє автоматників. Вони не звернули на хлопців ніякої уваги. Машина проїхала, залишивши за собою клуби смердючого диму.

— Ну от, і зовсім не страшно! — сказав Миколка. — Що ми для них?.. Бачать — ідуть двоє хлопчаків, нікого не чіпають…

Вітя промовчав і тільки витер рукавом піт з обличчя.

Не доходячи до Стрижевців, хлопці звернули на поле, щоб обійти село стороною.

— Дивись, дивись — літак! — гукнув Вітя.

З низьких хмар просто на дорогу випірнув винищувач і, круто розвернувшись, пішов низько-низько над полем.

— «Месершміт»? — примружився Миколка.

— Ні, не «месер»!.. Той коротший!..

— Повертає!.. В наш бік!.. Лягай!.. — закричав Миколка.

Хлопці кинулися в придорожну канаву, і в цю мить літак із свистом промчав просто над ними… Ні, це був не німецький літак. На його крилах хлопці встигли розглядіти червоні зірки.

Вони посхоплювалися і спостерігали, що буде далі. Літак розвернувся і знову низько пішов над дорогою. Цього разу хлопці не ховалися.

Грузовик віддалився вже більше як на кілометр. Літак стрімко наздоганяв його. Ось він раптом шугнув угору, а потім спікірував на машину. Над дорогою в ту ж мить здійнявся чорний стовп землі, огорнутий білим димом, і до хлопців долинув глухий вибух. Літак одразу набрав висоту і зник у хмарах.

Хвильку хлопці стояли в заціпенінні, а потім, не змовляючись, майнули туди, де стався вибух. Будь вони трохи старші, напевне, постереглися б це робити. Але який хлопчисько відмовить собі в тому, щоб бути першим на місці події? Тим більше, що на дорозі нікого, крім них, не було.

Миколці в черевиках бігти було легше. Вітині кирзові чоботи гупали по засохлій глині, мов дерев'яні «баби», якими забивають палі, але він старався не відставати від Миколки, біг, міцно стискуючи в руках свою торбину.

Попадання було точне. Грузовик лежав перевернутий на бік, ящики повивалювалися з нього. Кілька ящиків розбилося, і в траві валялися якісь чудні кульки, розміром трохи більші за куряче яйце. Один бік кожної з них був пофарбований у яскраво-голубий колір, інший — у яскраво-червоний; червону половину оперізувала нікельована металева дужка.

Шофер і єфрейтор були мертві. Єфрейтор випав з кабіни і горілиць лежав на дорозі, стискуючи в руці гармошку. Поряд валялися трупи двох автоматників. Третього не було видно. Мабуть, його закидало ящиками.

Тільки тепер, добігши до грузовика, хлопці зрозуміли, що поспішати не було чого.

Вітя нагнувся і підняв одну з чудних кульок. Що воно таке?..

— Мабуть, це похідні чорнильниці, — не дуже впевнено відповів Миколка. — Голуба половинка для чорнила, а червона — це кришка! Он дужка її придержує. Носи в кишені, не виллється.

— А навіщо ж їм стільки чорнильниць? — здивувався Вітя. — Тільки в одному ящику їх, мабуть, штук двісті…

— Не знаю, — признався Миколка. — Може, вони подарунки везли. Бачив, єфрейтор на гармошці грав?

Хлопці вертіли в руках «чорнильниці», їм кортіло спробувати, чи вони відкриваються, та було якось боязко. Миколка чув, що гітлерівці нерідко залишають «сюрпризи». Покладуть ручний годинник чи авторучку, і, тільки-но доторкнешся до них, вони вибухають.

— Відкриємо? — запропонував Вітя. Миколка махнув рукою:

— Ну, давай!

— А як відкривати? — запитав Вітя тремтячим голосом.

Я й сам не знаю… Мабуть, треба відігнути дужку.

Куди?

— Куди буде гнутися…

Вітя переклав «чорнильницю» в ліву долоню, міцно її стиснув, а вказівним і великим пальцями правої руки взявся за дужку.

Одразу ж всередині «чорнильниці» почулося шипіння.

— Кидай!.. Кидай!.. — закричав Миколка.

Не тямлячи себе, Вітя розмахнувся і щосили швиргонув «чорнильницю». Хлопці присіли за кузов перекинутої машини.

«Чорнильниця» вибухнула так оглушливо, наче це була стокілограмова бомба. Кілька осколків просвистіли над головами хлопців, а один з них уп'явся в шину автомобільного колеса.

— Оце то чорнильниці! — похитав головою Миколка. — Це ж ручні гранати!.. Він вийшов з-за свого укриття.

— Дивись, від села йде машина, — швидко сказав він. — Давай тікати!..

— Не встигнемо… — розгублено відповів Вітя.

— І треба ж було нам зв'язатися з цією гранатою! Вони напевно бачили вибух…

Тікаємо!

Куди ж?

У поле… Візьмемо гранати. Будемо відбиватися…

Миколка подумав: «Не можна порушувати наказ Колесника. Якщо тікає — значить, у чомусь винний».

— Вітю, я залишуся на дорозі один, — сказав він, — а ти йди заховайся он у тих кущах… Якщо вони нічого мені не зроблять, ти виходь…

— А якщо зроблять? — з тривогою запитав Вітя.

— Тоді не знаю, — непевно сказав Миколка. — Повертайся назад.

— Я не ховатимусь, — рішуче заперечив Вітя. — Я буду в засідці. В разі чого, прийду на виручку. Стану кидати в них гранати.

Вітя розкрив торбу, опустив у неї десятка півтора «чорнильниць» і, пригнувшись, побіг у кущі, що росли недалеко від дороги. Кущі ці були невеликим острівцем серед рівного поля. Відступати нікуди, але й підійти до кущів не так-то просто, якщо звідти полетять гранати…

Миколка поправив на плечі торбу, хотів нахилитися і взяти гранати… А що, коли обшукають? Запитають, для чого брав гранати… Не виправдаєшся.

Поборовши спокусу, він повернувся і пішов назустріч машині, яка швидко наближалася. Це була відкрита легкова машина, у ній сиділо повно людей. Один навіть примостився ззаду на запасному колесі, і голова його височіла над іншими.

Миколка швидко йшов по обочині, він устиг віддалитися од місця події метрів на триста, коли машина порівнялася з ним,