Читати книгу - "Жінка його мрії, Олесь Ульяненко"

– Можу, але не хочу. Ти мені ось що скажи. Хто ж таки ухайдохав твого полюбовника?

– Звідки мені знати? Він підторговував наркотою. З розмахом. Потім я дізнався і спробував його витягнути...

– Доки сам не вліз...

– Коли сам знаєш, то чого запитуєш? Здається, він зв’язався з арабами. Я його ловив частенько у нічному клубі з тим виродком Цапою... Потім Цапа почав дзвонити і погрожувати, що з нас сто штук зелені, інакше органи пронюхають... Але я сприймав це не більше ніж погрози... Я думав, нехай котиться... Нічого особливого. Але він залип здорово. Цапа погрожував, що вони займуться матусею.

– А потім виявилося, що матуся зв’язана ще з не менш крутими пацанами, - напарник чиркнув сірником.

– Щось того. Цапу поставили на місце. Воно б обійшлося, але у Лади дах порвало. У самому що не є прямому розумінні. Порвало. Вона влізла у якусь секту, що качала гроші з її рахунків. Це, здається, називається моральним дебілізмом. Хто б міг подумати! Велико-світська шльондра, на якій проби ставити не було де...

– Х-м-м...

– Де Лада б не з’являлася, з ким би не водилася, там наче напалмом проходилися... Випалена земля... Люди божеволіли... Та візьми майора... Сильний мужик... А й у того кришу підірвало...

– Ну, це до справи не підшиєш, - напарник ляснув помочами. У вікні летіло синє чисте небо. Напарник тоскно подивився за вікно.

– Обридли ви мені всі. Іди. І чекай на повістку. На тебе ми нічого не нарили. Але боюся, цим не обійдешся, - похмуро, сам не розуміючи до кінця, що говорить, сказав напарник.

– Боюсь, що так... А як майор? - капітан Величко розмотав жуйку.

– Паралізований. Під охороною. Гадаю, він попаде. І попаде по-справжньому. Старий козел трахав десятирічних дівчаток. Тут нічого не попишеш, - напарник махнув головою, наче даючи зрозуміти, що цим ніколи не закінчиться. Він провів капітана поглядом, потім подзвонив на комутатор.

– Тягніть сюди Цапу. Що? Ніяких завдатків. Цю тварюку я на ковбасу поріжу. Тягніть його сюди, - напарник зважив із задоволенням велетенську телефонну книгу "Золоті сторінки Києва".

Чистий, вимитий дощем день тільки дратував лейтенанта. Йому не хотілося повертатись у відділок, не хотілося думати про Іву. Таке відчуття, наче хто вириває з тебе кишки, а ти б’єшся головою об стіну і нічим не можеш зарадити. Він ішов лікарняним коридором, потім підіймався сходами, поверх за поверхом, і шматок синього неба чистим квадратиком стрибав йому у вічі. На півдорозі він зупинився. Щось білими блискучими крилами скинулося перед ним. І він побачив Топтуна. Лейтенант рвонув пістолет.

– Стій!

Його понесло східцями нагору. Ще ніколи він не долав відстані з такою швидкістю. А Топтун наче летів над прольотами. Здавалося, а можливо, то і було правдою, кінчики його пальців тільки торкалися сходинок. Вся його велетенська, майже як у професійного боксера, постать рухалася легко, наче клубок світла. І лейтенанту було страшно. Страшно було, коли він опинився на самому даху, де пахло підтопленою смолою і вітром. Він роззирнувся, але нікого і нічого не побачив. Він шпарко оббіг всі щілини, всі прикарабки, але нікого не знайшов. Витираючи піт, він важко сів, повністю розбитий, і подивився на місто, закручене вузлами вулиць. Потім чомусь з тугою пригадав, як Іва танцювала на балконі у новому помешканні й очі її світилися радістю. Раптом його кинуло в піт, невідомо чому він учепився за Іву з холодною розсудливістю слідчого. Як скорпіон, вчепився він у цей образ. Прийшла думка про майора. Уламок власного марнославства, не інакше. Невже все так нудно і банально у житті? Але тут прошило знову: майор та Іва. Спочатку лейтенант пішов повільно, крок за кроком. Нарешті побіг, витягуючи пістолет. Третій, четвертий, другий поверх. Небо дратує, наче відкритий нерв зуба. Нарешті він добіг до палати. Прострелив коридор поглядом, але нічого: міліціонер стояв на варті, нудьгував і грався мобільником.

– У майора хтось є?

– Нікого. Медсестра. Зайшла і вийшла.

Лейтенант зайшов і ще віддалеку побачив, що майор мертвий. Голова його обернулася до стіни. Вираз якийсь дитячий. Очі ще не потухли, але лейтенант знав, що десь за півгодини обличчя потемніє, потім зблідне і очі втратять блиск. Йому стало моторошно і страшно. Він обдивився труп. Так і є, йому щось вкололи. Байдуже що і скільки. Майору багато не треба було. Ось скільки коштує людське життя. У кожного своя ціна, якщо вірити розумникам. Блядь їхній морді. З благальним виразом лейтенант підняв обличчя і подивився на синє небо. Він вийшов і показав фотокартку Іви.

– Ця медсестра?

– Здається, так. А щось не те, лейтенант?

– Все путьом. Майор мертвий, - лейтенант розгорнув і зажував чупа-чупс.

– Блін.

Іва сиділа на сонці, витягнувши ноги, курила і дивилася на кінчики носаків. Вона повільно докурила і пішла до свого "Бентлі". В Іви було таке відчуття, наче вона роздушила велику смердючу комаху. Вона спокійно думала про те, що скажуть слідчі, якщо до цього дійде діло, більше думала про ванну, гарячий шоколад і кілька крапель "Хенесі". Більше для щастя їй нічого не було потрібно. "Бентлі" - подарунок одного пузатого дядька. Уявляю, що підніметься. Хто в цьому винуватий? Смерть - заборона. Нехай заборона. Вона протягне по життю цю заборону. А в інше вона не вірила. Навіть у Топтуна. Все на горизонті Іви піднімалося важкими горами квітів. Вона з роздра-туванням подумала про Семена. Він непоганий чоловік, але склалося не як гадалося. Ніхто в цьому не винен. Іва провела поглядом кількох здорових хлопців. І відчула сексуальний голод. Вона пригальмувала і ще раз подивилася на хлопців. Блискучі очі, рівні бачки, такі працюють сутенерами, але ці навряд: мамині синки. Мами їм купують машини, одяг, дають гроші на дискотеки. Справжні трутні.

– Як проїхати на Печерськ? - запитала вона, і всім стало зрозуміло, що вона бреше.

– Ми можемо показати, - сказав високий, з круглим підборіддям.

– Моє авто вміщає тільки одного. Ну, то як... - Іва вже надумала їхати, як хлопці перезирнулися і один із них,