Читати книгу - "Срібне молоко, Валерій Олександрович Шевчук"

зацікавило найбільше Гапку, а мисчина із майже недоторкнутою їжею, майже – тому, що кілька ложок каші все-таки виїдено, ще й ложка стирчала. Гапка значуще перезирнулася з Явдохою, бо й та глянула на мисчину, і це було так, ніби вони в цьому дійстві раптом стали спільницями і порозумілися.

– Приберу! – похопилася Гапка, схопила мисчину й горня з якоюсь рідиною і вмент вислизнула з покою, і вже тут почула, як Іван Пошивайло втішає ваговитими словами паньматку. Відтак шмигнула в сіни і тут пересипала в захоплену раніше, а може, й навмисне для цієї мети, ряднинку, вузлика сховала в одежі, а мисчину й горня понесла до іншого покою, де стояла піч і де паньматка й готувала панотцю свої знамениті страви, при тому, як звістила, «власними руками».

– Чого це він такий синій? – спитала в Мокрини Явдоха, дивлячись на закляклого панотця.

– Ма'ть, грішний був, – спокійно відказала Мокрина, розстібаючи гаплики на одежі покійника. – Принеси води!

– Холодної чи нагріти?

– Обійдемося й холодною, – рівно повіла Мокрина. – Бо тепла чи холодна, а цього синього нам не змити.

Явдоха кинулася по воду, а коли втягла ночви, уздріла панотця цілком роздягненого: не тільки обличчя, але й інше тіло було синє й ніби набрякле. Мокрина намочила рушника й почала обтирати, а Явдоху послала за одежею, в яку мала обрядити панотця. У світлиці, де недавно відбувався суд, стояла Гапка, яка, однак, у розмову із Явдохою не ввійшла, а шмигнула повз неї до покійника. В цей час відчинилися двері, і в них постала цілком спокійна паньматка, за якою чорно висився Іван Пошивайло.

– Чогось хотіла? – спитала у Явдохи.

– Одежі, щоб обрядити панотця, – відказала та. – А чого панотець такий синій на тілі?

– Бо тяжко вмирав, – буркнула паньматка, бурявлячи Явдоху кругленькими і зовсім не заплаканими очками. – Коли б не ти, лахудро, то так тяжко не мучився б мій покійничок, а може, ще й довго жив.

– Тримайте, паньматко, язика за зубами! – грізно наказав за спиною Іван Пошивайло. – Бо наговорите собі на голову!

– А що це паньматка на себе наговорює? – вигулькнула ніби з-під землі Гапка.

– Заговорюється з горя, – сказав Пошивайло, дивлячись поверх попадиної голови. – Трудна вона теперички!

– Одежа, одежа! – мовила паньматка й поправила на голові очіпка, при цьому руки її тремтіли. – Де ж це та його одежа? Десь поклала, приготувала, а де, не пригадую.

– То ви вже й одежу приготували? – їдко пискнула Гапка. – Наперед?

– Сказав тобі, бабо, – гримнув Пошивайло й метнув із очей блискавку. – Теперички паньматки не чіпай!

– Звісно, звісно, – бочком відступила Гапка. – А чого панотець такий синенький?

Паньматка тим часом півпритомно ходила покоєм: до лави, тоді до полиці, розкрила шафу, знову ввійшла до свого покою, Пошивайло при тому відступив набік.

– Десь приготувала ту одежу, – казала непритомно паньматка. – А де, хоч убийте, не пам'ятаю.

Одежа, однак, лежала на лаві за столом, попрана, випрасувана й охайно складена. Гапка це миттю встерегла й аж обличчя витягла в той бік.

– Нюшиш, бабо? – громовито запитав Пошивайло, поїдаючи Гапку трохи несамовитими очима.

– Нюшу, бо щось тут не те, – смиренно сказала Гапка. – А я завше чую, коли щось не те.

– Прийшла сюди покійного опрятувати чи нюшити? – грізно запитав Іван.

– Опрятають Мокрина і твоя Явдоха, – незворушно відказала Гапка. – Там мені роботи нема. А щодо того, що покійник такий синенький…

– Вимітайся, бабо, з хати, – грізно гримнув Пошивайло, – бо сам тебе, кляту, вимету!

– Еге ж, еге ж, – пробурмотіла Гапка, пробираючись до дверей у сіни. – Мені вже тут і справді нічого робити, – і вона шмигнула в сінці з таким спритом, що аж по хаті війнуло.

– І де це та клята одежа? – знову виступила зі свого покою паньматка, дивно роззираючись навсібіч.

– Знайшла її, паньматко! – голосно сказала Явдоха, бо тримала одежу в руках. – Лежала на лаві за столом.

– Еге ж, еге ж, – мовила паньматка невтямно. – Тобі ту одежу й знайти, бо не раз той обіясник її перед тобою скидав.

І з її очей посипалися раптом такі великі сльози, як це буває у свинячий дощ.

5

Гапка, однак, далеко не пішла, виступила до ґанка і з цього узвишшя озирнула вулицю й найближчі хати. Люди вже розійшлися, хоча тут і там стриміли приліплені до тинків поодинокі постаті чи невеликі гурти, які, напевне, обговорювали те, що сталося. Гапка прислухалася, чи не йде за нею той страшний Пошивайло, і при цьому їй стрілило в голову: а чого це він так за попадею розбивається? Чи не тому, що піп дурив попадю, а Явдоха Пошивайла? І тут крізь дерево, що росло в дворі й ґанка притінювало, прорвався сонячний промінь, і наче спис пронизав її круглу голову, освітивши, ніби віничком, усі її закамарки, відтак осяялися і всі щільники, що були туди закладені, і Гапка, се-те пригадавши, а те-се прирівнявши чи допасувавши (при чому чинила це вмент), швидко переконалася, що пономар, не зважаючи на вельми непевну поведінку своєї жінки, не тільки не ганив її й не карав, хоча часом і сварився, що Гапка бачила на власні очі, але, певною мірою, її покривав, прилюдно ж завжди захищав, а це, мабуть, тому, велемудро зміркувала Гапка, що муж і жона – одна сатана, навіть коли вони сваряться чи й чубляться. Зрештою, так само було і з її покійничком, царство йому небесне, який дуже не любив те, що Гапка суне носа в чужі справи, але коли їй прищемляли того носа, горою за нею поставав. Таке дивне порівняння себе з Явдохою обурило Гапку, хоча зробила його таки сама, адже та – невшетечниця, а вона, Гапка, – святенниця; та була блудна, а вона правдолюбна і воювала за позначені собі правду та й цноту скільки мала сили. Зрештою, де їй, бідолашній, узяти розуму, щоб збагнути: оті її звіди, винюхування, висліди – це теж своєрідне стрибання у гречку чи до чужого городця, чи у грядку, тобто вони з Явдохою також одна сатана, тільки з обличчями, розвернутими врізнобіч, наче Янус, сказав би просвічений дяк Григорій Комарницький. Але Гапка вільних наук не навчалась, отож, коли б їй хтось таке сказав, хоч би й той блудящий дяк, вона, хоча й сама про те подумала, очі б йому видерла чи заплювала і не мала б жодного сумніву в своїй правоті.

Таке чудне освітив у її казанку сонячний промінь, котрий пробив дерево, а може, то був і не промінь, а спис архістратига, але той спис мало поранив її сумління, бо мала його також в