Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

Роман Дмовський.

У вересні 1917 р. в зв'язку з окупацією Королівства Польського військами Центральних держав імператори Німеччини та Австро-Угорщини ухвалили створити для управління окупованими територіями Регентську раду. До її складу було включено президента Варшави Здіслава Любомирського, примаса Польщі, архієпископа Варшави Олександра Каковського та Йозефа Островського. Канцелярія Ради становила Цивільний Кабінет, яким керував секретар її, прелат Зигмунт Хелмицький. 7 листопада 1918 р. саме Регентська Рада оголосила незалежність Польщі. Її першими практичними кроками стали усунення від влади окупаційних органів влади та створення національних збройних сил. Їх начальним вождем був іменований Пілсудський, який від 22 листопада іменувався також Тимчасовим керівником Держави.[251]

Ще один орган влади з широкими установчими та виконавчими повноваженнями був створений 28 жовтня у Кракові. Польська Ліквідаційна комісія мала головним завданням ліквідацію державно-правових відносин, що існували на території австрійської Галичини, забезпечення безпеки та громадського спокою в краї до моменту утворення загальнопольського уряду[252]. Як стверджують компетентні українські історики, Ліквідаційна комісія призначила збройний виступ у Львові в ніч проти З листопада.[253]

Юзеф Пілсудський.

Політичні реалії осені 1918 р. були цілком очевидні. Вони полягали в тому, що:

– країни-переможниці у Першій світовій війні одностайно підтримували принцип незалежності Польської держави,

– «з січня 1918 р. держави Антанти виступили з ідеєю утворення “санітарного кордону”, який відділив би Європу від російської анархії»,

– «відродження незалежної Польської держави проголошено у листопаді 1918 р. і закріплювалось рішеннями Паризької мирної конференції в січні 1919 р. Країни Антанти вбачали роль Польщі у повоєнному світі в якості буферної зони з одного боку проти більшовизму, з іншого – проти Німеччини»,[254]

– Велика Британія, Франція та США не мали чіткої позиції у таких стратегічно важливих для майбутньої долі галичан-українців моментах, як кордони польської держави, форма її державного устрою, статус нетитульних націй у цій державі,

– польські політичні кола не досягли консенсусу щодо форми державного устрою Речі Посполитої та статусу «національних меншин» у її складі.

Це об'єктивно відкривало для галицьких українців широкі можливості для політичного маневру. Відкрита й недвозначна політична та організаційна підтримка позиції Пілсудського на противагу позиції Дмовського забезпечувала українському населенню Галичини законодавче закріплення всього об'єму прав та свобод, необхідних для продуктивного і поступового розвитку громади, дозволяла поставити на порядок денний перед Пілсудським та/або західними альянтами питання про повноцінну, широку політичну національно-територіальну автономію Східної Галичини та, за необхідності, і Буковини. Такий політичний маневр, у свою чергу, унеможливив би наступні десятиліття кривавого українсько-польського протистояння, в якому переможця бути не могло за визначенням.

Назвати позицію української сторони правовою, або, тим більше, політично доцільною, язик не повертається.

Межу довоєнних політичних вимог русько-українських галицьких та буковинських політиків – створення окремого національного коронного краю в межах Габсбурзької держави – тим більше не було порушено і під час війни. При цьому таку позицію категорично не сприймали ані австрійські, ані угорські урядові, ані польські політичні кола.

Можливість для маневру україно-австрійських політиків відкрилася по закінченні Першої світової війни, яке спричинило карколомні зміни на політичному ландшафті Європи. Послідовність головних подій восени 1918 року була такою:

– 29 вересня капітулювала Болгарія,

– З жовтня в Німеччині був сформований ліберальний та пацифістський уряд на чолі з принцом Максом Баденським,

– 4 жовтня німецький уряд звернувся до адміністрації США з пропозицією почати мирові переговори на основі 14-ти пунктів Вільсона,

– 14 жовтня почався загальний наступ Антанти на Західному фронті,

– в ніч проти 30 жовтня у Кілі розпочалося повстання матросів імператорського флоту, яке в лічені дні «добило» імперію Гогенцоллернів,

– 30 жовтня капітулювала Оттоманська Порта,

– З листопада про капітуляцію оголосила Австро-Угорщина,

– 5 листопада війська Антанти прорвали Західний фронт,

– 6 листопада розпочався загальний відступ німецької армії,

– 9 листопада кабінет Макса Баденського впав, його замінив соціал-демократичний уряд Фрідріха Еберта,

– 10 листопада імператор Вільгельм II зрікся престолу,

– 11 листопада зрікся престолу імператор Карл.

Дізнавшись про створення польського Ліквідаційного комітету, члени УНРади скликали на вечір 31 жовтня термінову нараду. Ухвалили направити делегацію на чолі з К. Левицьким до намісника Галичини графа Гуйна. Під час зустрічі делегація зажадала передачі УНРаді всієї повноти влади у Галичині та на Буковині. Гуйн відмовився виконувати будь-які правні акти тому, що був інтернований українцями. Легітимний вихід із цієї ситуації знайшли в тому, що намісник передав повноваження заступнику, а той уже на підставі цісарського маніфесту від 16 жовтня та «одностайного