Читати книгу - "Льодовик"

— Гех! — відколюю брилу в людський зріст. — Харе на сьогодні! Можеш узяти її на санчата і витягти за ворота, — даю я наряд Петруні і з мрією про душ залишаю поле бою.

— А хто їх потягне? — ще чую бурчання нашого Мамонта, але вже навіть не оглядаюсь, бо за півтори години маю бути під редакцією, де мене чекатиме шеф. Я повинен відвезти його у театр імені Лесі Українки на прем'єру, куди він запрошений, як і на фуршет після прем'єри також.

Міху запросили, хоч і цей театр, й усі інші наші театри навіть московітсько–російських авторів тепер ставили виключно українською. Це також було одним із цих дивовижних перетворень, що й у кіно і на телебаченні, де до Льодовика транслювали майже виключно російські програми, про їхніх «звйозд» і тому подібне, а тут раптом як обрубало…

А коли я, вже поголений, у куртяку наопашки й водійських рукавичках, ковзаю доріжкою до гаража, Петруня знову на чатах.

— Росія для того й існує, щоб показати світові, як не треба жити, про це ще їхній Чаадаєв писав! — супиться він з–під брів на тлі Гляціала. — А Україна — щоб рятувати Захід від навали.

— Тільки Захід чи й Схід?..

— Так, досі нас топтали всі, кому не ліньки, але більше так не буде. Суть цивілізаційного розлому — це протистояння цивілізації цієї планети й Росії — останньої фашистської імперії сучасності, — корчить і далі із себе вумняка Петруня, сипле цитатами двадцятирічної давності.

— Вибач, мені пора. Стоп! — кажу йому. — Стоп чокін! Хенде хох! — Але він мене не хоче чути.

— На хуторі Михайлівському — географічний кордон, — поволі входить в екстаз Петруня. — І цивілізаційний…

— Який–який? Там же зараз Льодовик, — повертаю його до реалій. — Дивись, бо застудишся.

— Нічого… Варто лише Льодовику відійти чи хоча б почати танути, як знову все зміниться! — трапляється, ще навздогін гукає мені Петруня. Як на мене, зовсім не того їх там вчать, у тих есбеушних школах.

Останнім часом ми з Петрунею дискутуємо все більше біля Гляціала, за вправами із льодорубом. Коли я йду лупати те, що наросло за добу, а він просто, наскільки може, підтримує мене морально. Робить мені каву, розмірковує про глобалізаційні процеси або розповідає про свої походеньки. Про походеньки у нього найкраще виходить…

— Вчора знов як дурний находився по Героїв Дніпра… Там, як вийти із метро, — кільце, — починає з інтриги Петруня. — А з того кільця по обидва боки по три шістнадцятиповерхівки в ряд, знаєш?

Я мовчки гехкаю льодорубом, дискусії не виходить, і він продовжує:

— Сюди, правда, по Озерній, їх більше…

— Та це ж близько, — включаюсь я.

— Ну так, це ж тут, де шістнадцятиповерхівки… Але все одно, якщо оглянутися з ями, з кільця від метро, то в ряд тільки три видно, — сам себе поправляє Петруня. — Але ж я спустився від тролейбуса, то мені було «прямо» у протилежний бік. Каже: іди прямо, п'ять хвилин не більше. Три шістнадцятиповерхівки, моя третя. Я тебе зустріну, тільки голову висушу, каже. Між іншим, обіцяла енергійний секс. І каже, купи хоч одну троянду по дорозі, дуже троянди люблю… А тут зустрічний вітер з ніг валить. Мені ж за трояндою треба ще дорогу перейти на Оболонський ринок…

— Вчора — північний, — вихекую.

— Шо–шо? А… Та хто його?..

Петруня замовкає, я також не обзиваюсь, гехкаю льодорубом, віддихуюсь.

— Дивися, лиши мені цю брову, — нарешті Петруня коментує мої знущання над Гляціалом.

— І як? Купив ти їй ті троянди? — повертаю його до теми.

— Та… У такий вітер? Я дзвоню і її запитую: «Жовті будинки?» А вона відповідає: «Так, шістнадцятиповерхові!» То я пропензлював спершу аж у кінець проспекту Героїв Дніпра. І навіть виїхав ліфтом на шістнадцятий поверх до квартири дев'яносто якоїсь там, як вона мені сказала. Хоч консьєржка і ще одна стара, що їхала зі мною до третього поверху, обидві попереджали, що такої квартири на шістнадцятому нема… Я їй подзвонив звідти: «Де ти є? На північ чи на південь?». А вона знову своєї: «прямо»…

— Не дивуйся, жінки завжди легковажні щодо географії, — я необережно відколупую Гляціалові край брови.

— Стоп–стоп! Я ж просив — лиши брову, — зупиняє мене Петруня.

— Добре. Ну і що, знайшов ти її? — таки відставляю льодоруба.

— Кого?

— Ну, а кого ти шукав?

— А, на Озерній, вісім. Та вона, як виявляється, була просто п'яна. Я ще піднявся з нею знову на шістнадцятий поверх, а коли вона вийшла, поїхав донизу. Вона ще навздогін дзвонила, але я відповів: ви п'яні, і ви мені не сподобалися.

Наш Мамонт осікся і замовк.

— Правильно зробив, — підбадьорюю я його.

— Та ні, дурна історія. Ну, нічого, я вже скоро поправлюсь. Десь через півтора тижня гіпс знімуть.

— Дякую, що скоро.

— Та я можу хоч зараз зняти, якщо!.. — висмикнув руку з підв'язки Мамонт (хоч зазвичай, коли зламаний палець, то мало хто підв'язує), начеб мав мені нею вмастити у вухо.

— Та ні, нехай буде. Ти що?! Я ж це так, — звичайно, я поквапився його заспокоїти.

Він одразу ж запхав руку назад, а я про всяк випадок запам'ятав, як швидко він може її звідти висмикнути.

— А знаєш, чим ще та з Героїв Дніпра, ну, з вулиці Озерної, вісім, мені запала? — продовжив Петруня. — Вона сказала: «Чекай мене під парадною». «Парадная» — це