Читати книгу - "На далеких берегах"

Коли б хто-небудь побачив Ферреро в цю мить, то, очевидно, вирішив би, що перед ним мирний, уже старіючий бухгалтер, який усе життя просидів за товстими конторськими книгами, а не один з найсміливіших і найрішучіших командирів найиебезпечнішого для фашистів партизанського з'єднання.

— Скінчив, полковнику? — нетерпляче спитав Ферреро.

— Зараз кінчаю… А ти?

— У мене вже все. Не пропустив жодного рапорта, жодного зведення.

— І що ж виходить?

— А виходить ось що, — Ферреро нахилив голову, щоб бачити цифри на папері крізь скельця окулярів. — Втрачено сто дванадцять чоловік, не рахуючи захоплених фашистами зв'язкових і розвідників. З них сто п'ять убито в бою, сім пропало безвісти. П'ятдесят сім поранено, тридцять два хворі. І окремий рахунок: двох розстріляли за боягузтво, одного повісили за зраду, один утік, трьох посаджено під арешт.

Старий Ферреро вимовив це дуже засмученим голосом.

— А в мене так, — сказав Сергій Миколайович, — приблизно, звичайно. Шістсот тридцять фашистів загинуло під час висадження в повітря зольдатенхайма, триста — в казармах, шістсот п'ятдесят — на залізницях, триста вісімдесят — за інших різних обставин… Виходить тисяча дев'ятсот з лишком… Загалом — дві тисячі… Таким чином, протягом останнього місяця ми знищили десять націстів на одного нашого бійця.

— Непогано, — похмуро буркнув Ферреро.

— Так, непогано, коли забути про те, що немає вже з нами двохсот наших людей! Людей, командире! — стиха промовив Сергій Миколайович.

Ферреро зняв окуляри, потер пальцями повіки.

— Ось про це я й думаю, полковнику… — також незвичайно тихо сказав він. — Я не дитина, бачив у житті багато дечого… Але для мене немає нічого страшнішого, ніж робити подібні підсумки. Двісті чоловік за місяць, полковнику!

— І в кожного з них є мати, діти, дружина або наречена… — сказав полковник. — Кожен забрав з собою цілий світ!..

Запала мовчанка. Сергій Миколайович підвівся, зробив кілька кроків по намету.

— Є ще один бік у цієї страшної бухгалтерії, — раптом обернувся він до Ферреро. — Двісті чоловік становлять п'ять процентів головних сил нашої бригади, а дві тисячі фашистів становитимуть мабуть чи не п'яту частку процента однієї, тільки європейської армії Гітлера і його прихвоснів!

Ферреро й собі встав і підійшов до полковника.

— Я так розумію, полковнику. На великі проценти зменшує сили папістів тільки Росія!

— Авжеж, і замість того, щоб допомогти їй довести цей розгром до кінця, хай навіть так, як допомагаємо ми — десятими, сотими частками процентів, — союзники тупцюють на півдні Італії, залишаються бездіяльними у Франції!

— От цього вже я ніяк не розумію! В кімнату вбіг ординарець Ферреро.

— Нас покидає група угорців, чоловік двадцять, — з тривогою в голосі доповів він.

— Як це покидає? — скоріше з недовірою, ніж із здивуванням спитав Ферреро.

— Додому!

— Що значить додому?

— Додому, до себе, в Угорщину!

Ферреро, не обертаючись, махнув рукою Сергієві Миколайовичу, щоб він лишався, і розгонистими кроками вийшов з намету.

За хатиною лісника Ферреро побачив групу угорців з рюкзаками за плечима, з сумками й клуночками в руках. Проти угорців спиною до хатини стояв Мехті. Він у чомусь палко переконував угорців. Біля стіни хатини акуратними пірамідками височіли гвинтівки й автомати; на землі лежали патронташі, пістолети, гранати.

— Що за маскарад? — загримів Ферреро, підходячи ближче.

Мехті виструнчився перед командиром:

— Угорські товариші вирішили залишити бригаду й пробиратися додому!

Відчувалося, що Мехті докладає всіх зусиль, щоб здаватися зібраним і спокійним.

— Тікати додому? — хрипко вимовив Ферреро. — Та чи розумієте ви, що за дезертирство кожному з вас загрожує розстріл ось біля цієї стіни?

Розгніваний, з блискучими очима, він грізно наступав на мовчазних угорців, поки не опинився віч-на-віч з командиром загону Маркосом Дабі.

У Дабі з-під збитої набакир шапки спадав на лоб вогненномідний чуб.

У бригаді добре знали Маркоса — найкращого партизанського снайпера, запального й норовистого, але самовіддано хороброго. Потомственний батрак, він на початку війни гнув спину в маєтку одного з нащадків сім'ї Естергазі — найбагатших угорських феодалів. Щоб не йти на фронт, Маркос відрубав собі сокирою два пальні на праній руці. Це врятувало його від призову в армію, але йому ще довго довелося морити себе каторжною працею в стайнях і хлівах поміщика, який постачав провіантом гітлерівські війська. Потім Маркос почув про партизанів, що діяли біля берегів Адріатичного моря. Разом з іншими батраками він захопив родові мисливські рушниці й старовинні пістолі поміщика і втік до лісу, а згодом пробрався до партизанів. У Маркоса було несхибне око й серце, переповнене ненавистю до ворога, і незабаром слава про нього пішла по всіх загонах бригади. За короткий строк він був двічі поранений у груди навиліт, та це не заважало йому добровільно напрошуватися на найтяжчі, найнебезпечніші операції.

Знаючи вдачу Маркоса, Ферреро чекав бурхливої розмови чи палкого протесту. Спокійний тон угорця вразив його.

— Чого ви кричите, командире? — глухим від печалі голосом, докірливо сказав Маркос. — Хіба ми тікаємо? Ми йдемо чесно, здаємо зброю. Тільки ось ці речі я залишу при собі. Я їх сам приніс. — Він показав на кремінні пістолети, ручки яких, оздоблені перламутром, виглядали у нього з-за пояса.

— Що… що це? Виходить, ви одверто заявляєте, що злякалися? — здивувався Ферреро.

— Серед нас немає боягузів. Але зоставатися тут нам більше не можна.

Ферреро знову скипів.

— Та ви що, збожеволіли, дідько б вас ухопив? — крикнув він, звертаючись до всіх угорців.

— Ми йдемо, щоб нас не знищили, — відповів за них Маркос.

— Товаришу командир, — втрутився Мехті, — їм хтось сказав, що в одній з партизанських частин минулого тижня таємно розстріляли угорців.

— І нічого розумнішого вони не могли придумати? — перебив його Ферреро.

— Ми не придумали цього, — відказав Маркос. — Нам приніс цю звістку Шандор Д'єрдь, він ніколи не брехав і може підтвердити свої слова,