Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

— Можу тобі запропонувати лише свою дружбу. Я люблю іншу…

Іржик розсміялася мені в обличчя:

— Максиме, не бреши, будь ласка, ти зовсім не вмієш брехати!

— Ні, ні, — наполягав я. — Та дівчинка живе в Сибіру…

— Хай собі живе, — вперто сказала Іржик. — А я любитиму тебе тут!

— Ніхто ніколи не знає, де знайде, а де загубить. Вадик Іванов буквально звалив мене з ніг такою своєю заявою:

— Кирило, ти мав пробачити мене.

— За що?

— За те, що я вважав тебе дурнем, базікою, нікчемою.

— Ага, — сказав я. — Може, ти будеш настільки люб'язним, що поясниш мені, з якого дня, числа поточного місяця ти перестав мене вважати дурнем, базікою і нікчемою? І ще дозволь поцікавитися, до якої розумової категорії ти відносиш мене зараз? Скільки часу мені буде потрібно, щоб опинитися в сонмі геніїв?

Вадик таких розмов, звичайно, не любить, і коли я, за його ж таки висловом, почав «видрючуватись», він сказав:

— Мабуть, я трохи зарано вибачаюсь перед тобою, але слово не горобець — вилетить, не спіймаєш. Я якось подумав, що на світі потрібні і такі люди, як ти.

— Які?

— Ну, такі, що ходять-бродять, самі нічого руками не роблять, бо не вміють, але щось вигадують. Ну, що ти вмієш?' Скажи, ти цвяха зі скількох ударів молотка можеш забити?

— В стіну чи в дошку?

— Хто куди!

— А ні зі скількох. Розумієш, якось так воно виходить, що мені завжди чомусь м'які цвяхи трапляються.

— Чому?

— Не знаю. Може, для інших цвяхи як цвяхи, а в моїх руках вони робляться, як варені макарони.

— Сильний ти такий? — недовірливо подивився на мене Вадик. — Не вигадуй, ти не сильний. А просто…

— От-от, просто! Досить мені по цвяхові один-єдиний разочок стукнути, як він стає схожим на черв'яка, якого рибалка насаджує на гачок. Гнуться під моїми ударами цвяхи…

— Руки у тебе нікудишні. А от придумуєш ти здорово. І в принципі все, що ти придумуєш, можна здійснити…

І тут я вирішив бути кавалером, галантним у всіх відношеннях, як та гоголівська дама, що була не просто приємною, а приємною у всіх відношеннях, і я Вадику сказав:

— Слухай, але ж і ти придумуєш! Хто придумав ліфт-підйомник для Максима або оті ковзани-полози під колеса його крісла, якими він чудово користувався взимку, навіть в хокей грав? Ти придумав! Валерій Сахненко тільки допомагав тобі здійснити твої задуми, так би мовити, втілював їх в метал, а придумував усе ти! І не тільки це, ще багато чого придумав…

Вадик не любить, коли його хвалять. Коли Вадика хвалять, він якось насуплюється, часом мені навіть здається, що у нього волосся дибки стає. От у школі часом його похвалять за вивчений урок, п'ятірку ставлять, а він очі вбік відводить, намагається, щоб вчитель не побачив, який у Вадика на ту хвилину злий погляд. От і зараз, коли я ці слова сказав, він почервонів, набурмосився і сердито буркнув:

— Ну, що ти рівняєш! Я вигадую речі, які вже сьогодні будь-хто, звичайний слюсар зробить, та й сам я зробив би багато чого з того, що придумую, коли б у мене під рукою був відповідний матеріал чи потрібний верстат. Це не штука. Хіба це вихід? У мене як у первісної людини, котра сама камінне долото, таке, як те, що Василь Сорока показував, придумала і сама ж його зробила. Е-е, це не штука. А от ти наперед дивишся. Ти придумуєш щось таке, чого зараз зробити не можна, але що в принципі, можливо, буде в майбутньому. От здорово це в тебе виходить. От хоча б ця шумова електростанція. Ти коли про неї розповів, я, знаєш, дома заснути не міг? Все думав, думав…

— Бачиш — думав. Але зробити бодай таку, щоб від її енергії лампочка в кишеньковому ліхтарику горіла, ти ж не зберешся? Не візьмешся за це діло? А ти ж любиш все своїми руками робити…

— Все та не все! Але ж у принципі це — елементарно!

Дивні речі на світі творяться — реаліст і антикнижник Вадик Іванов раптом заспівав такої.

А все почалось ось з чого. Наш корабель з райдужними вітрилами завдяки полковникові Івану Івановичу Швецову раптом поновив свої рейси. От вже не думав, що й дорослим, літнім людям подобається мріяти і щось таке вирішувати, наче на шаховій дошці. Він, полковник Швецов, надає цій грі «прикладного» спрямування. Пливемо — так у нас все під рукою: і фізична географія, і політична, і історія, і навіть астрономія, хоч у нас астрономію викладатимуть аж у десятому класі. Але якось так воно складається, що хоч подорожуємо ми в умовному просторі і можемо подорожувати в умовному часі, ми кожного разу причалюємо в нинішньому дні.

Але часом наш корабель робить спочатку розважальні рейси, а потім ми взагалі про нього забуваємо і говоримо про що завгодно. Того вечора у Максима сидів полковник Швецов, і як тільки наш корабель почав надимати вітрила, полковник раптом сказав:

— Хлопці, а ви «Клуб кіноподорожей» по телевізору вчора дивилися? Там була передача про океан. І один вчений сказав, що скоро настане такий час, коли людина навчиться брати від океану все, все, крім шуму хвиль!

І тут мене наче чорт підкусив. Я сказав:

— А чому не можна використати шум хвиль, гуркіт прибою?

— А-а, — махнув рукою Максим. — Електростанції, що працюють під час приливу і відливу, енергію їм дають хвилі, що набігають на берег, а потім відкочуються? Але, здається, такі електростанції не дуже себе виправдали.

Мене вже несло з гори, і не треба було мені ніяких райдужних вітрил:

— Не те, не те,