Читати книгу - "Привид Чорного острова"

Джон здивовано ще раз глянув на Морісона, який усміхався:

— Дивуєшся, Джоне? Вона в мене з того самого дня, як і в тебе. Ти був занадто вигідним партнером, тому я тебе так довго терпів на острові — ти шукав скарб для мене зовсім безкоштовно. Ну, а коли б пощастило, гадаєш, той скарб потрапив би до твоїх рук? Ніколи. Я того ж дня знав би про це, бо твій брат був моїм шпигуном. Може, ви всі такі наївні, що гадаєте, ніби я нічого не знав про цього юнака? Все знав і, при тому, досить давно. Що ти тепер скажеш, містере Джон?

Та не так легко було Джонові все одразу ясно зрозуміти. Він не міг отямитися від страшного удару. Виходить, Морісон і Фред мали його за дурня? Він не для себе, а для оцього опецькуватого Морісона все життя шукав скарб? То з нього насміялися? А він плекав надії — сподівався, що колись таки прийде щастя.

— Ти мені за все відповіси зараз, — знову Джон повагом посунув на Морісона.

— Ха-ха-ха, — засміявся Морісон. І той сміх пролунав немов грім. Звертаючись до Олеся, Морісон сказав — Збирайся, юначе. Запрошую тебе на яхту. Там у мене є чудове вино й сигари. Поговоримо, як чоловік з чоловіком.

— Дякую за те, що запрошуєте, але мені й тут непогано, — відповів Олесь.

Морісон підхопився з стільця й навів пістолет на Олеся.

— Я не жартую. Ти підеш зі мною або назавжди забудеш, як узагалі люди ходять.

— Киньте зброю! — підбігла до Морісона Мері. — Киньте!

Морісон відштовхнув дівчину і погрозливо вишкірився на Олеся.

— Нікуди я не піду, — спокійно мовив Олесь. — А ви сховайте зброю. Все одно ви мене не вб'єте. Я знаю, де скарб, а ви — ні. Крім того, раджу вести себе пристойно.

Морісон сховав пістолет у кишеню, подумавши, що цей хлопчина занадто самовпевнений, але має точний розрахунок. Справді, не вбиватиме його Морісон. Не той момент. Та й свідків занадто багато. Прибрати його можна буде лише тоді, як скаже про знахідку.

Морісон одразу ж змінив тактику і досить лагідно сказав:

— Як чесно признатися — я не мав наміру тебе вбивати. Навіщо? До того ж такі, як ти, мені подобаються. Гаразд, коли ти сам не хочеш іти на яхту, бери з собою і Мері. Я знаю: ви кохаєте одне одного. Будьте в мене гостями.

Мері допитливо шукала Олесевого погляду. Вона чекала його відповіді, але відповів Морісонові Джон:

— Ніхто на твою яхту не піде. Марно стараєшся, Морісоне.

— Тебе я не запрошую.

— У мене немає ніякого бажання приймати вашу пропозицію, — сказав Олесь. — Спершу ви погрожували пістолетом, а потім запрошуєте в гості. Так у порядних людей не буває. — Його погляд перехопила Мері, вдячно усміхнулася.

Нараз Морісон став грізним. Куди й поділася маска доброзичливості на його обличчі. Він нагнув голову і, дивлячись на Сивоконя, сказав:

— Послухай, юначе, мені не хочеться проливати крові, її пролито на цьому острові занадто багато. І сьогодні також…

— Ти вбив мого брата, — мовив Джон.

Але Морісон ніби й не чув тих слів, вів далі:

— Тому прошу тебе, юначе, піти зі мною. Коли ти відмовишся — запевняю: погано буде тим, хто живе на острові. Знову литиметься кров. У тім числі й твоя. Мої матроси добре, володіють зброєю, і їх набагато більше, ніж вас. Те, юначе, все одно я захоплю, однак тоді ти вже будеш не гостем…

Джон не дав йому скінчити:

— Забирайся геть звідси, Морісон. Чуєш! Не буде по-твоєму. Так і знай! Йди, доки в мене не урвався терпець. — Джон підвівся з-за столу і повагом пішов до Морісона.

— Піду. А тобі, Джоне, скажу: скоро я тебе звідси витурю. Острів належить мені.

— Я розрахувався з тобою. Отже, маю право жити на острові. А ти йди звідси. Однаково скарбу ніколи не побачиш, собако!

Морісон вимовив з порога:

— Гаразд. Я піду. З вами треба розмовляти інакше.

Білл не витримав і показав услід Морісонові язик.

Коли Морісон пішов, усі, ніби змовившись, вийшли слідом за ним. Адже вбито Фреда. Треба його поховати.

Та пошуки ні до чого не привели. Білл знайшов над кручею плями крові й ножа, який належав Фредові. Тоді стало ясно, що Фредів труп Морісон скинув У воду.

Ніхто на острові не любив Фреда, але ось не стало його — і смуток огорнув усіх. Напевне, жаль — це те почуття, що властиве кожній людині.

Знову всі прийшли до кімнати й сіли до столу. Тишу порушив Джон. Він застогнав і почав ходити з кутка в куток. Несподівано притулився до стіни, високо підняв кулаки, і знову з його грудей вирвався стогін.

— Тату, заспокойся, — підійшла до нього Мері. Вона підвелася навшпиньки й поклала йому руку на голову.

Джон відштовхнувся від стіни. На обличчі його Сивокінь побачив скорботу і лють. Куточки губів опустилися, брови на скронях піднялися, в очах — сльози. Руде волосся раптом ніби ще дужче взялося сивиною. Його смужки нависали над вузьким, угнутим лобом.

— Усе життя… все життя копаю. День і ніч мріяв про скарб. У самому серці носив таємницю, а виходить — не для себе, а для нього… — Джон стиснув кулаки, ніби збираючись кинутися на стіну. — Рідний брат став зрадником, продався Морісонові. Всі ви мене ненавидите за той скарб. А де він? — Джон підійшов до Олеся й вимовив: — Ти… тепер ти йому скажеш, де скарб. Морісон і з мертвого видушить слова. Як маєш сказати, то краще мені вже скажи. Скарб мусить бути моїм.

Олесь глянув