Читати книгу - "Знахідка на все життя"

— Ще як! Це ж хімія, — вигадував не зупиняючись Кузьма.

Хлопець відчував, як ініціатива поступово переходила до його рук.

— Не вірите? — гарячкував Кузько. — Та ви лише понюхайте, чим пахтить від цього лахміття? — І він простягнув пучок шкіряних пасків під самісінький ніс вартового. Той нахилився, обережно нюхнув.

— Диви, і справді чимсь тхне.

— Ото ж і є хімія, — зрадів Кузьма, — повзуча тварюка від неї геть біжить.

На якусь мить дід завагався. Хлопці з нетерпінням чекали рішення старого.

— Так це ж і мені можна збавитись від отієї нечисті? — прохопилось у вартового.

— Авжеж, — запевнив Кузьма. — Можете самі переконатись.

З цими словами він вихопив з кишені вужа — дідок зойкнув, стрибнув убік, а Кузьма мерщій ткнув плазуна головою в ганчір’я. Вуж вислизнув із рук і пошелестів у рятівні зарослі кермеку.

— Диви, справді боїться хімії, — повірив дід.

Тарас, який до цього часу мовчав, ураз посміливішав.

— Дідусю, нас чекають у бухті. Дивись, ще змії покусають хлопців.

— Гаразд, — подобрішав сторож — Забирайте свій клунок та, глядіть мені, якщо доведеться ще раз прийти, беріть дозвіл у начальства, та й щоб папірець з підписом та печаткою.

— Зрозуміли, буде! — радо погодились солкоршуки.

Дід допоміг хлопцям перекинути через огорожу лантух, а сам прихопив оберемок «хімії» і поволеньки подибав, боязко поглядаючи на чагарник, де сховалася Кузикова «гадюка». Біля воріт поклав свою ношу, сів на неї, аби не боятися появи страшних гостей з очеретяних хащ.

Солкоршуки знайомою стежкою дісталися до Перетяги. Під очеретами сіли на лантухи і почали терпляче чекати попутну машину. Вони почували себе чудово: операція «Буба» проходила успішно. Тепер залишилась дрібничка — сісти на машину…

Частенько з’являлися автомашини на Перетязі, та всі вони були вщерть навантажені і не зупинялися, незважаючи на досить виразні жести хлопчаків. Однак це не дуже смутило їх — до вечора ще далеко! Вони викупались у лимані. А коли почало вечоріти, з-за очерету виїхала чергова автомашина. Хлопці вибігли на шлях, з відчаєм замахали руками. Шофер здався — машина зупинилась, і в кабіні хлопці побачили учителя ботаніки — Аркадія Полікарповича. Якби оце з очерету вибіг справжній усурійський тигр, хлопці не так би здивувалися. Але зовсім спокійним був Аркадій Полікарпович. Його думка стосовно школярів підтверджувалась: вони щось знову затіяли. Не встигли солкоршуки отямитись, як на них посипались різні запитання. «Скажіть, це бухта Солодкого коріння?», «Що ото за лантухи?», «Де Сашко і Василь?», «Покажіть, що у лантусі, та швидше, бо я вельми поспішаю на аеродром».

Тарас ладен був чкурнути в очеретяні хащі, та його міцно тримав за лікоть Кузьма. Він гарячково обмірковував, яким чином врятувати операцію. Та коли почув «вельми поспішаю», то, й оком не моргнувши, весело доповів:

— Лантухи наші. Ми повертаємося з бухти. Оце чекаємо попутну машину на Деркулі. Сашко з Василем у таборі залишилися.

— А що в клунках?

— Коріння.

— Яке?

— Начебто… солодке… — завагався Тарас.

— Оце за якийсь день уже назбирали два лантухи? Ану, покажіть його — не повірив учитель.

Солкоршуки аж похололи. Але в цей час шофер вигукнув у розпачі:

— Ми запізнюємось!

— Справді. А шкода… — Учитель глянув на годинник і причинив двері кабіни.

— Хай вам щастить, Аркадію Полікарповичу! — в безтямній радості замахали руками солкоршуки.

Невдовзі зупинилась ще одна машина, і з кабіни визирнув вусатий шофер.

— Пацани, вам куди?

— До бухти.

— Що там трапилось?

— Аварія. Мотор на сейнері вийшов з ладу. Харчі веземо батькам, — фантазував Кузьма.

— Кидайте свої лантухи у кузов. Та швидше. Поспішаю.

Підганяти солкоршуків не було потреби. Через якусь хвилину вони вже сиділи у кузові. Вантажівка мчала приазовською рівниною.

Напроти бухти Кузьма постукав шоферу. Той загальмував.

— Дякуємо! — крикнули в один голос хлопці. Вони шпурнули свій багаж у пилюку, а потім переможно сіли на нього.

Солкоршуки того вечора на човні відпливли в бухту і кинули у воду кілька шкіряних пасків, Це для того, щоб вранці Сашко, пірнувши на дно, зміг перевірити, як вони там лежать.

Після вечері Кузьма розповідав Сашкові та Васькові про пригоди на рибозаводському подвір’ї і про несподівану зустріч з учителем ботаніки.

Спати лягли пізно.

Наступного дня Сашкові не довелося пірнати на дно бухти: жмут шкіряних шматків хвилі винесли на пляж, якраз проти табору солкоршуків.

Хлопці розгублено дивились на барвисті стрічки, викинуті морем.

— Бухта хоче залишитися мертвою, — коментував Кузьма. — Але й ми вперті. А що коли стрічки прив’язати мотузками до каміння? Тоді їх ніяка хвиля не зрушить, так і лежатимуть до весни.

Пропозицію Кузьми було прийнято. Шкода, що каміння ніде не зустрічалось на березі, хіба що під скелею, на острівці.

Солкоршуки вирушили в дорогу. У таборі знову залишилися Васько та Рекс.

Як і першого разу, зупинились у знайомій бухточці. Берегом, щоб не лякати птахів, дісталися до скелі. Кузьма почав вибирати каміння, а Сашко з Тарасом зв’язували стрічки капроновою ниткою, яку дали їм у школі для нанизування коріння солодцю. Робота була копітка й не дуже цікава. Хлопчаки виготовляли невеличкі строкаті, схожі на новорічні гірлянди, стрічки. Лише опівдні закінчили