Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

змогу розбирати характери, але нині характери теж мають включатися в перебіг нібито історії. Потяг до новини змушує світовців, які з більшою чи меншою щирістю прагнуть прилучитися до розвою ідей, ходять туди, де їм зручніше за ним стежити, зазвичай обирати ще незнану, але великонадійну хазяйку дому, бо хтось побачив у неї світлу голову, — надії вона подає ледь-ледь розквітлі, тоді як надії на інших жінок, володарок дум, зів’яли, всохли: ці жінки нічого не дають уяві одвідувачів салонів, „бо одвідувачі знають і їхні сильні, і слабкі сторони. Отак кожна доба втілюється в нових жінках, у нових групах жінок, тісно пов’язаних із новими віяннями, жінках, таких оце нібито пишних у своїх туалетах, буцімто незнане плем'я, породжене останнім потопом — буцімто невідпорні красуні будь-якого нового Консулату, будь-якої нової Директорії. Проте зчаста ці нові господині дому уподібнюються до того державного мужа, який нарешті здобув міністерський портфель, але який протягом сорока років даремно стукав у всі двері, — це жінки, яких не знали в світі, але які вже дуже давно влаштовували прийняття, за браком кращого, «лише для найближчих». Звичайно, раз на раз не випадає. Коли, в пору тріумфальних виступів російського балету, у пору, коли він відкрив одного по одному Бакста, Ніжинського, Бенуа і геніального Стравинського, з’явилася княгиня Юрбелетьєва, юна хрещена мати всіх цих нових великих людей, з величезною тріпотливою егреткою на голові, яку парижанки бачили вперше і якою їм захотілося прикрасити і себе, можна було подумати, ніби цю прояву привезли з собою у своєму незліченному багажі, як найкош-товніший скарб, російські танцівники; але коли обік неї в літерній ложі на всіх виставах «росіян» ми побачимо пані Вер-дюрен, цю правдиву чарівницю, досі великому панству незнану, то світовцям, готовим легко повірити, ніби пані Вердюрен допіро прибула з трупою Дягилева, ми розтлумачимо, що ця дама суща вже давно, що вона не раз перевтілювалася і що це її перевтілення відрізняється від попередніх лише тим, що вона вперше осягла успіх, успіх цього разу міцний і лавиноподібний, до якого довго й марно рвалася Принципалка. А от новина, що її уособлювала собою пані Сванн, не мала такого гуртового характеру. Її салон скристалізувався довкола вмирущого, довкола того, хто тоді, як він уже виписався, вискочив майже одразу з мороку невідомости й здобув ореол гучної слави. Берґоттом зачитувалися. Цілі дні його виставляла в себе напоказ пані Сванн і все шепотіла на вушко якомусь цабе: «Я побалакаю з ним, він напише для вас статтю». А втім, письменник ще мав снагу написати статтю і навіть одноактівку для пані Сванн. Тепер він одною ногою стояв у могилі, але почувався не так зле, як тоді, коли приїздив питати про бабусине здоров’я. Бо гострі болі змусили його дотримуватися дієти. Хвороба — це лікар, якого.ми слухаємося найбільше; доброті та знанню ми вміємо лише обіцяти; стражданню ми коримося.

Звісно, у кланчикові Вердюренів було нині куди цікавіше, ніж у ледь націоналістичному, ще літературнішому і насамперед берґоттівському салоні пані Сванн. Кланчик, справді, був чинним вогнищем уже затяжної політичної кризи, яка досягла свого апогею — дрейфусарства. Проте світські люди переважно виступали проти перегляду, отож-бо салон дрейфусарський здавався чимось так само неможливим, як свого часу — салон комунарів. Правда, принцеса де Капрарола, яка познайомилася з пані Вердюрен у зв’язку з великою виставкою, влаштованою принцесою, довго просиділа в неї у вітальні — вона все сподівалася перенадити цікавих людей із кланчика до свого салону, — і під час цієї своєї візити принцеса (вдаючи з себе, з меншим розмахом, дуки-ню Ґермантську) різала правду в очі, називаючи ідіотами людей свого кола, і здалася пані Вердюрен козир-жінкою. Одначе трохи згодом принцесі не вистачило козиристости на бальбецьких перегонах під обстрілом поглядів націоналісток у спідницях уклонитися пані Вердюрен. А пані Сванн антидрейфусари схвалювали за «добромисність», а що вона була за жидом, то це мали за подвійну її заслугу. Зате ті, хто в неї ніколи не був, гадали, що вона приймає у себе лише якихось невідомих юдеїв та хіба ще Берґоттових підмайстрів. Ось таким робом і ставлять жінок, і навіть десятка вищого, ніж пані Сванн, на нижчий щабель суспільної ієрархії — іноді за кров, іноді через їхню нехіть до проханих обідів та раутів, через те, що їх там не видно, — виходить, мовляв, їх нікуди не кличуть, — іноді через те, що вони говорять не про свої світські взаємини, а лише про письменство та мистецтво, іноді через те, що люди відвідують їх крадькома, або ж через те, що самі ці жінки, надто оберігаючи честь своїх гостей, нікому не зізнаються, що ті до них приходили, — словом, коли про якусь жінку в деяких колах подейкують, що та нікуди не вхожа, на це є безліч причин. Так було з Одеттою. Принцеса д’Епінуа, що заповзялася умовити Одетту щось пожертвувати на користь «Французької вітчизни» і з цією метою вибралася до неї, як би вибралася до галантерейної крамниці, певна, що застане там навіть не погорджуваних, а просто невідомих людей, стала як урита, коли двері відчинилися перед нею зовсім не до тієї вітальні, яка малювалася в її уяві, а до чарівної зали, де — ніби в якійсь феєрії — вона впізнала в пишних фігурантках, що повиверталися на козетках, сиділи у фотелях і називали господиню дому по імені, принцес і дукинь, яких їй, принцесі д’Епінуа, на превелику силу давалося заманювати до себе і яких, виконуючи обов’язки підчаших і хлібодарів, під зичливим Одеттиним оком, частували оранжадою та птифурами маркіз дю Ло, граф Луї де Тюрен, принц Боргезе і дук д’Естре. Принцеса д’Епінуа, сама того не усвідомлюючи, вважала світськість за одну з внутрішніх високих прикмет — ось чому їй довелося розутілити пані Сванн і перевтілити в гожу даму. Незнання того справжнього життя, яким живуть жінки, не виставляючи його напоказ у газетах, накидає на певні обставини (сприяючи тим самим розмаїттю салонів) покров таємничости. В Одетти все почалося з того, що деякі чоловіки з вищого товариства, охочі познайомитися з

Берґоттом, приходили до неї обідати тісним гуртом. Одетта зуміла виявити досить тактовности і не хвалитися цим; просто їх чекали там заздалегідь поставлені «особисті куверти», а звідси випливало, що вона підтримує традиції «ядерця» і після «схизми». Разом із Берготтом вона возила їх на цікаві прем’єри, дарма що це його заганяло на той світ. Ці панове розповіли про Одетту кільком жінкам свого