Читати книгу - "Зоряний вуйко"

Я відчув, як у мене на губах з’явився солоний присмак. Щелепи автоматично плюскали куряче м’ясо. Баба ще щось казала, але я не чув.

— Сам? — спитав я.

— Що?

— Він сам був?

— Так. То ж він якраз Петренчихи Христинку провів, відпочиває тут, і додому вже не дійшов. За селом його… Зараз скора помощ приїде, та хіба ж треба вже. Його знайшли — вже холодний був.

Я зірвався з місця:

— Де?

— Хто де?

— Ну, цей…

Баба Муня теж підвелася:

— Та тут, за посадкою якраз…

Молоко лишилося недопитим.

Коли я виходив з подвір’я, то побачив у дорожній пилюці кілька чітких великих відбитків. То було схоже на сліди великого собаки. Я прискорив ходу.

Його якраз несли на ношах до машини швидкої допомоги. Так, це був він — та сама зачіска, спереду коротша, ззаду довша, те саме обличчя. Тільки на місці жилавої шиї зараз червоніла велика рана, вся у присохлій вже крові. І одяг, той самий, що вчора, був залитий кров’ю геть. Певно, артерію розірвали.

Лікар та водій обережно поставили ноші до машини. Я підійшов ближче і зазирнув покійному в обличчя. До горла підступив солоний присмак. В рисах померлого читався жах. Я підвів голову. Біля паркану стояла бліда Христина. Поряд — рудий з мавпячими вухами. Рум’янцем він теж не вирізнявся. Плакали батьки.

Я відійшов убік і сплюнув, щоб позбутися гидкого присмаку в роті. Поруч стояли цікаві.

- І звідки воно в нас взялося? Зроду такого не було, щоб вовк…

— Було-було. Років п’ять, тільки не у нас, а в Прогноях.

— Та де Прогної, а де ми!

— Ой, біда-біда…

Дивитися на Христину мені не хотілося. «Швидка допомога» загарчала та поїхала, забравши з собою батьків та тіло загиблого. Люди почали розходитись, перемовляючись. Пішов і я, не обертаючись, дивлячись під ноги та не думаючи ні про що.

Вдома з-за хвіртки визирала баба Муня:

— Забрали?

— Забрали, — сказав я.

— Що ж це діється, га?

Останнє запитання було суто риторичним.

Я пройшов до своєї кімнати і спинився біля ліжка. На картині стояв вовк і дивився на село у себе під ногами. Я мовчки переводив очі з нього на своє ліжко і назад.

— Знаєш, Вітюнчику, — баба Муня нечутно з’явилася за моєю спиною. — А кажуть, що художник цей, горбатий, і сам вовком був. Кажуть, що він перекидався вночі на вовка… — вона помовчала трошки і зітхнула. — Отак не віриш, не віриш, і ось тобі.

І тут раптом мені здалося, що кров на моїй подушці… Я знову відчув у горлі солоний присмак, перед очима виникло огидне обличчя рудого…

— Ні, це моя кров, — сказав я раптом.

— Що? — не зрозуміла баба Муня.

Але я не відповів.

Ні, це моя кров. Моя.

Я похапцем збирав речі і пхав їх до своєї сумки.

Я розсідлав свою «Вольву» біля метро у парку. Магнітофон співав голосом «Депеш Мод»: «Іцелоп, у-у-а-а-а, іцелоп…» Може, колись вивчу англійську, то обов’язково спитаю, що воно за іцелоп — здається, щось знайоме. Згори світило сонечко, трохи нижче співали птахи, а ще нижче стояв я — молодий, гарний і дужий. А що, я себе й справді люблю, це ж хіба гріх?

Дверцята м’яко клацнули, я заховав ключі до кишені. Машина стояла переді мною слухняно й тихо, просто, як корова у стійлі, хіба що не ремиґала. «Нічого, красунечко, — поплескав я її по сталевому капоту. — Нам ще з тобою доведеться похизуватись. Треба справити враження». Я навмисне не пояснив більш нічого, бо не був певен, чи стане вона старатися задля якоїсь провінціялки. І почвалав, а точніше, полетів. Легкою ходою, стрімко, але граційно — викапаний тобі Ален Делон.

Власне кажучи, я йшов на побачення — так-так, до метро на побачення, соромно зізнатися. Як каже шеф, у моєму віці і при моєму суспільному становищі, чи то пак, у моєму становищі… Але що було — то було, я йшов до метро на побачення. Станція «Центральна Площа». Вона, тобто та, на побачення до якої я йшов, іншої станції в нашому місті не знає.

Важкі скляні двері хитнулися сюди-туди, пропускаючи стрункого, добре вдягнутого парубка двадцяти восьми років. Тобто мене. Повітря всередині було не з найкращих. Чом би не зустрітися надворі? Тим більше, що зараз у метро досить людно. У кутку хлопець продавав вічно червоні гвоздики. Хай йому біс! На побачення ж годиться іти з квітами, тим більше до метро і тим більше до провінціялок… Хлопець, звичайно, винен не був, але я висмикнув у нього з відра найбільшу квітку.

— Не плач, — сказав я. — В тебе ще он скільки!

Очі у хлопця збільшились, а рот повільно відкрився, очевидь, щоб зарепетувати, та я вмить зробив страшне обличчя і загрозливо поліз до кишені. Хлопців рот так само повільно закрився.

«Ну і дурень, — подумав я. — А так би отримав троячку».

Дрібних у кишенях, звичайно, не було. Розміняти я не здогадався, та й що потім робити — я вже сто років не був у метро і геть забувся, що куди кидати. А тому дочекавсь, поки відвернеться найближчий мент, і просто перестрибнув хитрий прилад, що їсть гроші. Перестрибнув і скривився. Ні, треба щось із собою робити — стрибучість стала не та. Якихось два роки тому я б навіть не помітив такої перешкоди. От що діє з людьми сите