Читати книгу - "Вільняк"

і сягнув тоскним поглядом аж до колодязного зрубу, звідки з’являлися плоди. Той колодязь, прорубаний у склепінчастій стелі був так високо, що марно було й думати дістатися до нього. Поки він дивився в отвір, у нього влетіло п’ять-шість метеликів молі-вогнянки — напевне, майнули просто в ліс.

— З яким би задоволенням я звідси втік, — буркнув хлопець собі під ніс.

Але то була б марна затія. Сюди і звідси веде один-однісінький шлях, годящий для людини, та й той весь час під наглядом. Тож нічого не лишалося, як жити далі в підземеллі, блукати стежками, прискалками і бачити незмінне рожеве світло. За неповних три тижні, перебуті тут, хлопець побачив тільки дещицю неозорих Світляних садів, з їхнім складним плетивом переходів та світних тунелів, сталагмітами та сталактитами, грибовищами та калюжами накапаної води.

Перейшовши міст із тьмавого каменю, він почув чиєсь безугавне плямкання. Хлопець обернувся і побачив яму, а в ній — кількох кротів-слизунів, що завзято наминали гриби, схожі формою на віяла. Стежкою походжали два прозорі веретенники з важкими торбами у передніх лапах, звідки вони брали корм і розкидали по ямах. Перший на хвильку затримався біля однієї з них.

— Давай, давай. Наминай, наминай, радосте моя! — промовив він, звертаючись до слизуна, коли той підповз до гриба і жадібно захрупав його шапинку. — Глянь сюди! — Веретенник легенько штовхнув ліктем свого напарника. — Його слизові протоки набухають!

— Так і має бути, — стенув плечима його розмовник. — Те, з чого молодші учні добувають кротячий клей! Щокілька хвилин воно наповнює їхні полив’яні глечики…

— Знаю, знаю, — крекнув другий. — Гадають, з цієї речовини виліплено нас, але це бридня!

— Звичайно, а натомість їх — так! — вигукнув перший і, витріщившись на кротів-слизунів, що сновигали в ямі, тягнучи за собою блискучий липкий слід, обидва аж затремтіли з утіхи.

Хлопець рушив далі. Дорогу йому перейшло стадо здоровенних неповоротких молочинок, яких зганяли вниз до величезних медових ям — на доїння. Невдовзі, брязкаючи порожнім відром, до нього підбіг бібліотекарський учень із припухлими від недосипання повіками.

— Що, скінчився кротячий клей? — запитав хлопець.

— Ух-х-х!.. — хрипко пропихтів Бібліотекарський Лицар замість відповіді, нахнюпився, і, відвівши погляд, почимчикував далі.

Хлопець тяжко зітхнув. Усі знали, ким він був колись і як опинився тут, тож охочих розмовляти з ним, бачця, не було.

Він піднявся горбкуватим косогором і ступив на вузький прискалок, що тягся вздовж аркової стіни. У ній було повно входів до печер. Одні печери були порожні, інші — обладнані під комори. Ще з якоїсь долітав притлумлений гул голосів.

Хлопець зупинився, почухав ще не зарослу голову і зазирнув у печеру. Там, повмощувавшись на приземкуватих табуретах і схилившись над казаном, під яким палала невелика жаровня, сиділо п’ять-шість молодших Бібліотекарських Лицарів і завзято колотили в ньому ложками. Стояв знайомий дух паленого пір’я та підгорілої меляси. Один бібліотекар примітив хлопця, зсунув брови і відвернувся.

Хлопець повернувся кругом і сумно поплентався геть. Усі його цуралися, усі до одного.

Обходячи скелястий виступ, він уздрів веретенника, що жваво чалапав широким прискалком верхнього рівня. Цей жук був куди більший за своїх одноплеменців, що доглядали плантації, чи кротів-слизунів. Ув одній передній лапі він тримав тацю, у другій — патерицю, спираючись на неї під час ходні. І гігантський зріст, і жовтуватий панцир — усе вказувало на його старечий вік.

Вони дедалі зближалися — ось уже чути, як на таці тихо бряжчать чайник та шклянки.

— Ще й на світ не благословлялося, а ти вже не спиш, — озвався веретенник, доходячи до хлопця. Голос його був тонкий і трохи деренчав.

Тамтой знизав плечима і скривився.

— Я не можу тут нормально спати, — поскаржився він. — Тут завжди видно. День зараз, а чи, ніч, не знаю… — Він сумно зітхнув. — Я знудився за небом, хмарами, лоскотом вітру…

Веретенник зупинився і кивнув головою.

— Тебе спровадили сюди готуватися до Дізнання, — зауважив він. — Слушна нагода оцінити своє життя, вчинки… — Він тихенько прокашлявся. — І помилки. Ти й незчуєшся, як час збіжить.

— Так то й незчуюся! — буркнув хлопець. — Скільки можна стриміти у цій в’язниці!..

— У якій в’язниці, Ксанте? — перепинила його величезна прозора личина. — У вас, людей, тільки й мови, що про каземати!

Веретенникові слова вочевидячки остудили хлопця, і коли він знов заговорив, у голосі його вже не було колишньої зухвалої нахрапистості.

— Твоя правда, — погодився він. — Пробач. Я розумію, що це підземелля і Вежа Ночі — небо і земля… — Він засмучено похитав головою. — О, Щипе, як згадаю, скільки років я змарнував на службі Сторожам Ночі, про те, скільки зла я вчинив і скільки страждань завдав іншим…

Щип кивнув головою.

— Гайда до мене, — мовив веретенник примирливо. — Випиймо по склянці чаю, посидьмо, погомонімо. Як у давні добрі часи. Пригадуєш?

Ксант зазирнув у величезні веретенникові очі — і побачив у них своє відбиття. Так, хлопець не забув ані численних чаювань, ані Щипових історій, почутих, ще коли він ходив у молодших Бібліотекарських Лицарях. Йому так подобалися безжурні хвилини, перебуті в товаристві веретенника, але спогади про них отруювала думка: навіть усміхаючись і сьорбаючи духмяний напій — він не переставав бути дворушником.

— А може, не треба? — запитав хлопець.

— Треба, ще й як треба, — відказав Щип, і йому аж вуса затремтіли. — Ходи за мною.

Ксант подався слідом за старезним веретенником, не звертаючи уваги на ядучі зауваження та недобрі погляди учнів, яких вони минали, йдучи прискалком. Аж ось вони зупинились перед вузьким отвором у стіні. Вступили всередину — і опинились у затишній, хоча й тіснуватій